Суспільство (472)
Здригаюся як уперше, але у бомбосховище не ховаюсь…Та і немає нічого безпечного поблизу. Сусідська дівчина Дарина кутається в плед з кішкою у коридорі біля ліфта. ЇЇ чоловік, ще зовсім хлопчина, майже кожен день ходив до військкомату, доки не взяли в тероборону. Молоду дружину сховав подалі від міста, у родичів, а ключі від квартири передав нам: «Поливайте квіти двічі на тиждень, я пішов, цього разу точно». Плачу вголос – раніше так було лише у фільмах про війну.
Багато з нас чули і навіть переглядали відео чи фотоматеріали про далеку й загадкову Ісландію.
Що ми знаємо про цю країну? Великий острів із сотнями активних вулканів, неймовірними ландшафтами, що скоріше нагадують марсіанські аніж земні, пустелею із чорним вулканічним піском, льодовиками, гейзерами, фіордами... Чули про особливих ісландських коней – більше завдячуючи захопливій пригодницькій повісті нашого земляка Макса Оста «Сага про золотого коня» (дуже радимо прочитати).
Ми, післявоєнні діти другої світової, дуже любили гратися у війну. Озброївшись схожою на автомат чи рушницю, нашвидкоруч виструганої з вкраденої у батька дефіцитної дошки чи шматка фанери, ми шалено гасали навкруг села по зарослих травою окопах, які ще берегли в собі сліди недавніх справжніх боїв, і щоразу перемагали клятих «німців». Особливе натхнення було йти в «бій» після перегляду у маленькому сільському клубі чергового кінофільму про війну, яких тоді було чимало.
Як і у багатьох моїх співвітчизників це сталося вранці 24 лютого. Нас з чоловіком розбудив дзвінок молодшого сина, який з дружиною віднедавна став харків’янином. У слухавку було чутно вибухи. Включили новини. Те, у що не хотілося вірити, сталося. За вікном ще навіть не сиріло і від того здавалося, що це якась інша реальність. Старшому сину з невісткою у Київ вирішили не телефонувати – хай ще посплять. Під телевізором очі якось самі собою заплющилися. Від побаченого у півсні здригнулася – у пустих очах схиленої голови величезної статуї по краплі накопичується кров… Так прийшло розуміння великої біди.
