Суспільство (472)
– Знаєш, нам сьогодні сказали, що людина після війни повертається оновленою, - чомусь порушую тишу я. Ні, ця тиша зовсім не гнітюча, вона була м’якою. Така тиша буває лише між людьми, які знають один одного безліч часу. І мій співрозмовник належить саме до цієї категорії людей. Ця людина вміє радіти життю, цінувати його, ніби раніше вона жила якось забито. А війна відкрила в ній потаємні чакри, - я переказую йому майже з стовідсотковою точність слова вчительки і сама ледь стримую сміх. Сміх крізь сльози. Тому що це найбридкіша дурня, яку я взагалі могла почути від вчителя української мови та літератури. Вона що – телевізора не дивиться? Людей не слухає? Не має своїх знайомих, які повернулися з війни? Так, годі про це.
Снежинки-балерины, пушистый снег, живописные картины мороза на окнах, праздничная атмосфера и сверкающие глаза ребятишек, которые ждут двоих кудесников. Один из них - святой Николай.
Першого свого враження, що до Христини я не пам’ятаю, бо ми вже дружимо років десять. Я не знаю як ми так довго товаришуємо, бо дуже різні. Про таких кажуть « люди з різних планет ». Я відмінниця, а вона нехтує навчанням ( я розумію, що шкільні досягнення в дружбі не важливі, але виходить, що в нас різні погляди на життєві ситуації), вона «виросла на вулиці», а я домосід, багато чим захоплююсь, а Христина нічим. Але все ж таки ми зійшлись як протилежності.
Не пам`ятаю, коли саме це сталося, але в одну прекрасну мить я зрозуміла, що вся ця історія з Дідом Морозом – просто знущання з дитячої психіки. Але, проти людської природи не підеш, ми маємо у щось вірити.
