Культура (262)
Ні, це не я запізнююся. Це він завжди приходить набагато раніше. І поки я чимчикую калюжами до кав’ярні, маю змогу роздивитися його спину. Чоловікові, мабуть, було добре, а може, йому було й зле – важко сказати, як почувається людина, яку бачиш у вікні кав’ярні. Бачиш її спину. Спини – індивідуальні, обличчя можна змінити, але спини – не вдасться.
Він зустрічає мене короткою усмішкою. Легкою, як вітер, що скуйовдив моє волосся цього осіннього дня. Люб'язність його спадала на сухі, колись соковиті губі – застигала там, здавалось, разом із слиною. Голос шепотить до мене одвічне «привіт». Цей голос схожий на лункий відгомін гірських перевалів, схожий на шелестіння сторінок нової книги, на шурхотіння хвиль, що обіймають каміння.
А вода смывает маски…
Растворяются в каплях дождя фальшивые улыбки и взгляды. Исчезает будничный грим, преображаются человеческие лица. Пробуждаются ото сна наши скованные солнечным светом сознания.
Студеный сентябрьский душ высвобождает второе дыхание. И неважно, что пальцы оледенели, а одежда промокла насквозь.
Она бежала по улице, разбрызгивая кусочки неба, что отражались в лужах. Звонким смехом заполняла просторные улицы, и день за днем радовалась жизни. У девочки была мечта и еще не расправившиеся крылья. Серая толпа ничуть не закрывала , а наоборот выделяла ее. Сьюзи была, словно радуга, искрила всеми цветами жизни и ослепительно улыбалась. Она пахла ромашками и свежевыжатым апельсиновым соком.
Сикардо… Да, кажется, его звали именно так. Простой парень. Воспитанный. Я не слышал о том, чтобы кто-то негативно отзывался о нём. Вернее, о нём вовсе и не говорили.
Жил спокойно, помогал матери и отцу. Занимался фотографией. Никто не видел работ Сикардо, но он часто носил с собой поддержанный кодак-автомат.
