Кожного прохолодного вечора мене, змучену самотністю, чекатиме стара забігайлівка. Кожного прохолодного вечора – чергове незмінне замовлення. Знову та знову. Тепер і зараз. І ще раз. Однаково: це втрачене буття. Моє, покинуте напризволяще. Я вже створила кусень історії. Досить. Я – своєрідна маркіза всього століття. Вже відбула час. І пішла… до французької забігайлівки.
Тремтячими руками дістаю чистий аркуш. І безсоромно забруднюю його. Головне – не загубити. Цінні думки? Незвичайні спостереження? Можливо. Раніше це були гроші. Купа гривень. На розваги та цигарки. За поцілунок або за погляд. У шухляду та до кишені. Однаково – втрачене буття. Бажання здійснені, коктейлі випиті, почуття втрачені. Сиджу, наче покинута французька повія. Добре: вітер осені, немає болів і купа паперів. І мрії. Вони ніколи не зникнуть. А залишаться поруч, віддані, наче байдужа малеча біля приреченої жінки – нікуди дітись.
Обіцяти померти? Не треба. Просто не залишу кладовища, про котре не напишу рядок.
Так, я була шаленою журналісткою. Мене ненавиділи всі. Це приносило мені задоволення. Зараз – я байдужа до цього «Покоління „НІ“». Мені подобається споглядати, неначе більше знаю. Подобається далі грати цю роль, яку вигадала ще молодою, на першому телеканалі. Подобається вести «Нещастя записник». А далі – відпочинок, який і втомлює щоразу.
Літературна критика, журналістика та викладання заради грошей – усе поринає до невідомої дірки. Наразі вона має назву – «Сучасний журналізм». Я, стара, – лише спостережлива втомлена жінка. Мені байдуже. Головне – далі замовляти віскі, читати книги минулого та мати зір.
Наталія Гордибакіна
