Першого січня стало остаточно відомо, що Львів посів друге місце у конкурсі «Європейська столиця культури 2030». На мій погляд, це евфемізм, що приховує гіркоту поразки. Посів друге місце? Точніше сказати: програв.Але перш, ніж робити висновки, мушу дещо пояснити. Щороку «європейською столицею культури» оголошують два міста. Причому, обидва мають належати до країн Євросоюзу. Лише раз на три роки до участі в конкурсі допускають «сторонніх»: міста тих країн, що є кандидатами або потенційними кандидатами у члени ЄС. Україна увійшла до їхнього числа у червні 2022-го.
Тож, Львів першим із українських міст отримав змогу взяти участь у конкурсі. Він запропонував культурну і мистецьку програму «Відповідальність Бути», де передбачається «поглянути на культуру як на силу, що підтримує та допомагає жити і залишатися людиною у складних умовах». Чи треба пояснювати, що це означає?
Підсумки конкурсу оголосили ще 21 жовтня, а 1 січня їх мали остаточно затвердити. Перемогу здобуло чорногорське місто Никшич. Можемо тільки здогадуватися — чи то на таке рішення вплинула складна безпекова ситуація в Україні, чи то спрацювала «рука москви». Адже, подейкують, росіяни - власники металургійного комбінату, завдяки якому Никшич з його 58-тисячним населенням став важливим промисловим центром Чорногорії...
Тепер українські міста тільки через три роки матимуть шанс зробити спробу отримати титул культурної столиці Європи 3033. Шкода. Адже йдеться не просто про гучне звання, а про програму, яка передбачає залучення потужних міжнародних сил і коштів.
Я дізналася про участь Львова у конкурсі, лише коли побачила плакат у вітрині на львівському проспекті Свободи. Відверто кажучи, його кольорова гама не прийшлася мені до вподоби. Линялий чорний із брудним жовтим... Таке сполучення пригнічує.
Та саму програму я не читала, хоч її концепція здалася мені мудрою і актуальною: не про війну, а 
про здатність долати її наслідки, про відновлення людини та про віру в майбутнє.
Що ж до Львова, то він, за моїми спостереженнями, уже зараз заслуговує на титул якщо не культурної столиці Європи, то культурної столиці України. Наведу лише одне спостереження. Мене вразило, скільки у місті з 700-тисячним населенням... книгарень.
Кажете, українці не читають? Кажете, паперові книги відійшли у минуле? А навіщо тоді люди їх купують?! У центрі Львова, у радіусі 500 метрів від його Ратуші, я нарахувала — щонайменше! - десять книгарень. Зокрема, три книжкових магазини під назвою “Є”. Дитячу книгарню. Фірмову - від видавництва «Фоліо». Книгарню товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка...
Особливо сподобалася мережа книгарень-кав’ярень Старого Лева, де можна і каву випити (до речі, гарну — я куштувала!), і книгу придбати. Більше того, на столиках наліпки із зображенням ноутбука: «Тут можна попрацювати». А інші наліпки пропонують освоїти коворкінг... Коли я днями о 15-й годині завітала до однієї з цих книгарень-кав’ярень, то ледве відшукала вільне місце. Але що найприкметніше - у книжковому відділі теж було повно людей.
Не знаю, чи діє заклад у провулку Сергія Параджанова (тобто у провулку імені видатного вірменського кінорежисера, який зняв культовий український фільм «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського), але в око впав його портрет і напис біля хвіртки: «Книги забутих предків».
А от «Книжкового Лева» відвідати збираюся. Це теж книгарня-кав’ярня. За відгуками, затишна. Та мене спокушає, насамперед, табличка перед входом: «Ви не можете купити щастя, але завжди можете купити книгу. Що, в принципі, одне й те ж».
...Додам до цього ще одне спостереження - начебто не по темі. Хоча теж про культуру. А саме: про культуру поведінки. У Львові я стикаюся з її проявами значно частіше, ніж, на жаль, у Запоріжжі. Дивлюся з приємністю: от дівчина, незважаючи на зимову холоднечу, вискочила на ганок молочного кафе, аби допомогти зайти в приміщення жінці з малям у візку. А от - хлопець із собачкою. Щоб мене пропустити, відійшов убік на слизькому тротуарі, строго наказавши песику: «Ричарде, будь чемним!»
Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО
