«Чи колись було таке, що когось цікавило наше бачення дійсності?» - обурено хитнула своїм довгим стеблом одна фіолетова квітка. «Усі ці глядачі, що вдивляються у наше зображення – просто витріщаки, яки нічого не розуміють у квітковому житті».«Майте хоч крихту самоповаги», - насуплено озвалося червоне яблуко, але його монолог обірвався у той момент, коли художник, шукаючи потрібного ракурсу, перевернув стиглий плід іншим боком. «Ми, між іншим, з’являємося на картинах подібного змісту і концепції набагато більше разів ніж ви – вічно чимось невдоволені квіти»,- жовте яблуко намагалося ближче підсунутися до вази, але в нього нічого не вийшло, пихаті квіті були занадто високо.
Слухала і нічого не відповідала лише стигла груша. Її, чесно кажучи, було трохи однаково, де висіти чи лежати. Вона милувалася своїм відображенням на поверхні столика та тим, як світло змішує фарби на жовтуватому тлі позаду вази. «А квіти… вони просто нічогісінько не розуміють у мистецтві, тож не питайте їхнього бачення. Нічого путнього не дізнаєтеся. Це ж бо я, груша, вам кажу».
Ксенія Єрмакова
Эссе по картине Сергея Латанского
