Оріхівці у Коломийських шелтерах
- Деталі
- Категорія: Останні новини
Війна, яку тоді еще не називали війною, почалась у квітні 2014-го. Анексовано Крим, згодом запалав Схід. Перша хвиля переселенців. За декілька років – півтора мільйона. Місто Коломия на Івано-франківщині прийняла тоді під свій захист майже три сотні людей, яких спіткала гірка доля вимушених переселенців. І це був початок, продовження якого ніхто не очікував у масштабах повного вторгнення рашистів на українські простори.
Ситуація докорінно змінилася, коли війна зловісно покотилася по всій Україні. Кількість переселенців виросла в рази і дотепер зростає внаслідок бойових дій у гарячих точках країни. Питання життєзабезпечення гнаних війною людей стає вимогою обставин для місцевої влади. І рішення приймаються швидко, без зволікань. Знайшлося нарешті й тимчасове житло для переселенців, і визначено об'єкти комунальної власності під шелтери для проживання, і навіть покинуті господарями хати у селах громади стали предметом розгляду можливого поселення людей. В роботу включилися великим ресурсом активістів без бюрократичної тяганини у злагодженому ритмі з місцевою владою.
З доброї волі та спільними зусиллями коломийської громади, місцевої влади, громадських активістів, у рекордно короткий термін, здійснено ремонтні роботи у двох приміщеннях і облаштовано їх для проживання переселенців.
Я завітала до одного з таких приміщень з англомовним визначенням «shelter» – для людей, які опинились у складних життєвих обставинах, вірніше, гнаних війною. Триповерховий будинок колишньої лікарні набув нового статусу. В оновленому приміщенні для майже півсотні мешканців це чи не найкомфортніші умови після пережитого.
– Після тижневого перебування у підвалі, під гулом бомбардувань, вмикається щось на кшталт захисної реакції, – розповідає пан Олександр, призначений головною особою у шелтері. – Ми виїхали з міста Оріхів, що в Запорізькій області, без визначення подальшого маршруту. Останнім аргументом у прийнятті рішення їхати геть був потужний вибух поряд із нашим сховищем. У дорослих не витримували нерви, що й казати про 4-річного сина, якому жодними словами не поясниш, що відбувається і чому.
– То ви їхали усією сім’єю? Ця подорож, уявляю, наскільки була важкою…
– Так, вперше в житті у нас не було вибору. Єдиним, і, на мою думку, правильним рішенням було – їхати. Перемовини, дзвінки знайомим – усе це було в русі, дорогою. Ми їхали п’ятьма машинами разом із нашими знайомими. Так і доїхали до Коломиї, щоправда, не всі. Дехто залишився у Верховині. А нам, шістьом членам моєї сім’ї, випало зупинитися тут. І, повірте, ми щиро вдячні місцевій владі, мешканцям міста за все. За допомогу, розуміння, турботу, навіть, за оцей день – спокійний і такий сонячний.
– То природі маєте дякувати. Он, бачите, як вигрівається на сонці киця…
– Це наша мамочка. У неї свої турботи і своє горе. Вчора вона втратила одне кошеня, то шукає його й усім жаліється. Життя…
До нашої розмови приєдналася киянка Наталка, водночас запрошуючи до кімнати, де мешкає зараз. Двомісна кімната спартанського зразка з двома ліжками. А ще одне велике лікарняне ліжко послуговується своєрідною сушаркою для випраних речей. З побутової техніки – холодильник.
– У нас ще не все облаштовано, – зазначає Наталка. – Цей процес ще триває. Ходіть, я покажу нашу кухню, пральню, душові кабінки. Усе необхідне для проживання у нас є.
На першому поверсі розмістилися господарські приміщення. Новенькі душові кабінки, а для особливо вимогливих – ванна. Є пральні машини, газові й електричні плити.
– А як тут з особистим простором? Бачу, що кімнату не назвеш «фортецею» від зайвих очей. Чи не виникає інколи бажання сховатися від усіх, побути наодинці?
– Є інші можливості. Наприклад, недалеко від нас Шевченківське озеро. Чудове місце. Там і наодинці, і з сім’єю добре можна відпочити, – заперечив Олександр. – Правду кажучи, у великій родині всяке трапляється. А нас тут 48 особистостей з різними характерами, своїми сталими звичками, правилами буття.
– Звісно, кожна людина потребує власного простору. Але про це ми дбатимемо після війни, коли повернемося до своїх домівок, – каже Наталка. – Тимчасові труднощі тільки загартовують і роблять людей сильнішими.
Більшість із тих, хто наразі перебуває у коломийській громаді, повернуться на свої терени після перемоги над ворогом. Вони понесуть у своїх душах щиру вдячність гостинній Коломиї за прихисток і допомогу в скрутний час.
Ольга Ярова
