Березневий ранок. Ще звечора підготувала все необхідне для поїздки в рідний Оріхів: тираж чергового випуску «Трудової слави», бронежилет, каску, аптечку… І ось знову біля Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України в Запорізькій області. Команда ДСНСників, з якою виїжджаю в прифронтове місто та села вже не вперше, для мене - це близькі, надійні, професійні люди, готові завжди допомогти в будь-якій ситуації.Цього разу до нас також приєднався наш колега Андрій Дубчак — український фотограф, відеограф, фотожурналіст, воєнний кореспондент, засновник та керівник незалежного репортерського медіа «Donbas Frontliner». За лічені дні по тому, коли Андрій повернувся до Києва із Запоріжжя, уламки балістичної ракети, якою росіяни обстріляли столицю, впали за 50 метрів від будинку, де мешкає журналіст з дружиною. Небезпека на всіх українців чатує повсюди…
Обстановка важка…
Перша зупинка – пожежно-рятувальна частина. Нас зустрічають чотирилапі «охоронники», радісно помахуючи хвостами. Складається враження, що все добре, звичайний весняний ранок, немає війни… Та розкати вибухів повертають у болісну реальність. Коротка нарада: де можемо проїхати, враховуючи безпекову ситуацію, скільки знаходимося в кожній точці, як працюємо.
Знаючи, що через кілька днів рятувальники привезуть із Запоріжжя хліб для місцевих мешканців, залишаю частину чергового номера «Трудової слави» для оріхівців, котрі живуть на околиці, а також для мешканців сусідньої Малої Токмачки. В це село пожежні їздять регулярно: для малотокмачан, яких там кілька десятків, возять воду, гуманітарні набори продуктів харчування, хліб.
Рятувальники дуже добре знають ситуацію та орієнтуються на території міста, навколишніх сіл, адже караул чергує кілька діб поспіль.
- Обстановка важка, - говорить начальник караулу, капітан служби цивільного захисту Владислав Цикало. – Місто майже щоденно ворог обстрілює з різних видів зброї: ствольної артилерії, РСЗВ і найпотужнішою – КАБами від 500 до 1500 кг, дальність ураження яких, максимальна, 70 км. Не дивлячись на це, в Оріхові, навколишніх селах громад залишаються люди, яким важко долати нинішні виклики. Тож, крім наших безпосередніх завдань за призначенням, пов’язаних із ліквідацією надзвичайних подій, ми ще й виконуємо гуманітарну місію. Підтримуємо місцеве населення, допомагаючи технічною водою, хлібом, продуктами харчування, гуманітарним одягом, надаємо можливість підзарядити мобільні телефони, повербанки, фонарики.
Рятувальники висловлюють слова подяки благодійникам, які своєю увагою та підтримкою не оминають людей, чиї життя назавжди змінила війна.
«Хочемо миру!»
Вирушаючи вчергове до рідного міста, складаю сумку зі смаколиків: цукерок, шоколадок, тістечок; магазинного молока, яблук, цигарок. Цього бракує в незламному Оріхові. Хоча говорять, що дещо з цього можна купити в певному місці. Але ж не всі можуть дійти до цього місця через постійну небезпеку. Зустрічаємось із подружжям - Людмилою та Валерієм, котрі мешкають в одному з підвалів разом з іншими земляками. Саме з Людмилою говорили наприкінці січня про ці маленькі бажання. Передаю газети та солодкі подарунки, а рятувальники – гуманітарний одяг.
Запитую: «Як ви? Що змінилося з часу нашої крайньої зустрічі?». «Без змін, - відповідає пані Людмила. – Обстріли постійні, все руйнують…»
«Чим займаєтесь?», - запитую у пана Валерія. «Можна було б багато зробити та ці обстріли не дають. Дуже часті, - відповідає 53-річний чоловік. - Мій будинок тут поряд, є город. Можна було б щось посадити. Дружина вже цибульку посадила ось тут неподалік. Буває знайомі прохають подивитись на їхнє житло, забити вікна, двері, залатати дах, пошкоджені вибухами. Ходжу, роблю, як дозволяє ситуація».
«Чи є побажання на наступну зустріч?», - запитую. «Дякуємо за увагу, газети… У нас же, крім газети, немає нічого. Бо ні світла, ні інтернету. Інформацію немає звідки брати», - говорить пан Валерій. А пані Людмила дякує за частування та озвучує найбільше бажання – хочемо миру!
«Ховаємось по кутках…»
Несподівана зустріч з сусідом Анатолієм, якого не бачила більше двох років, викликала спогади минулого життя. Він спочатку й не впізнав мене, час змінив всіх нас… Дізналася, що його матуся померла ще у травні 2023 року. Мешкають з дружиною на околиці міста. Цікавлюся життям, де ховаються під час обстрілів?
- Живемо, як і більшість… Пережили поранення в руки і я, і дружина Люба, - розповідає Анатолій. – Ховаємось в будинку по кутках. Дивимося, вслухаємося з якого боку летить. Йдемо в протилежний кут. Таке залізяччя літає, розміром в цеглину. В погріб не спускаємося, він же не розрахований на таку війну. Легко може завалитися від потужних вибухів, що лягають навіть не поряд. Були вже такі випадки, що людей завалювало в погребі, підвалі.
Переймаються прийдешнім
Пані Ольга з сусідами живуть у своїх помешканнях - будинках, квартирах неподалік від одного виїзду з міста. Під час обстрілів та вночі перебувають в укритті. «Якось почався обстріл, була в квартирі. Воно так гепнуло, що на пів метра підняло те, на чому сиділа», - згадує пані Ольга. До цього осередку життя місцева газета доходить, завдяки місцевій владі. Її читають і мають свої побажання. Про те, що відбувається навколо мої земляки добре знають. Їх цікавить що буде далі. «Ми не дивимося на минуле, ми дивимося в майбутнє, - коментує пані Ольга. - Ми хочемо конкретики щодо відновлення всього знищеного ворогом. Я не можу внести нашу з чоловіком квартиру в Реєстр пошкодженого та знищеного майна через помилки в документації, виданій в одному з місцевих БТІ. Щоб виправити помилки, треба знайти архів, який невідомо де. Так, мене заспокоюють, що про відновлення говорити зарано. Але ж мені вже 68 років…».
«Це великий геноцид української нації»
Віднедавна в Оріхові несуть службу фельдшери та водії-санітари відділення аеромедичної евакуації медико-санітарної частини Спеціального авіаційного загону оперативно-рятувальної служби цивільного захисту Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Їхнє завдання надання екстреної медичної допомоги постраждалим під час обстрілів та цивільному населенню, евакуація до медичних закладів. Відділення має в достатній кількості перев’язувальних матеріалів, сучасні шини, медичні препарати для стабілізації стану постраждалих, ноші, щити.
Головний майстер-сержант фельдшер відділення Юрій Харицький з м. Ніжин Чернігівської області перебуває у відрядженні в Оріхові. У нашому місті він вперше. Йому важко коментувати ті руйнування, які він побачив.
- Жалко, дуже жалко, - говорить Юрій. – Все знищується рашистами. За словами місцевих, в Оріхові мешкало біля чотирнадцяти тисяч, нині біля тисячі. Це великий геноцид української нації. За ці кілька днів, на щастя, допомога знадобилася лише одній людині, котра на вулиці втратила свідомість. Хлопці надали першу медичну допомогу та транспортували хворого до стабілізаційного пункту.
У Новоданилівці проживає трохи більше десяти людей
Нищівним ворожим обстрілам піддається не тільки Оріхів, але й навколишні села. Одне з них – це Новоданилівка. До повномасштабного вторгнення тут мешкало біля однієї тисячі людей. Нині – 13 чоловік. Така ситуація з кінця листопада минулого року. Ці люди не хочуть виїжджати з села. Хоча у них є куди. Про це розповів староста села Сергій Іващишин, який обов’язково двічі на тиждень навідується до земляків, привозить їм необхідне.
- Перша хвиля евакуації відбулася на початку вторгнення. Люди виїжджали, в основному, за кордон - найбільше в Польщу, а також в Німеччину, Іспанію. Обстріли посилювалися і люди продовжували евакуйовуватися в Запоріжжя і область, а також на захід країни. За останні пів року село знищили обстрілами. Від будинків лишилися самі стіни, - говорить староста.
- Чи возите землякам «Трудову славу» і як вони її сприймають? – запитую у Сергія Іващишина.
- Обов’язково! Газету читають не тільки люди, що лишилися в селі, а й ті, котрі евакуювалися в Запоріжжя, - коментує староста. – Мені зателефонував новоданилівець Валентин Нескоромний. В нього такі позитивні емоції, він був такий задоволений, що отримує і може читати рідну «Трудову славу». Для людей це дуже важливо.
Ця історія, про яку нагадав Сергій Іващишин, зворушила нас, газетярів, до сліз, таким чуйним, ніжним ставленням до газети! Валентин Федорович Нескоромний все свідоме трудове життя працював на тракторі в місцевому сільськогосподарському підприємстві. Його дружину Валентину Георгіївну односельці знають як досвідчену кравчиню, гарну матусю та вмілу господиню. Їхнє сільське життя – це ранні щоденні підйоми, тяжка фізична праця. Але вони були щасливі у рідному селі, у рідній оселі… Все змінила війна…
До редакції зателефонувала донька подружжя Нескоромних Тетяна. Жінка поцікавилася, як батьки можуть отримувати газету? Вони були постійними передплатниками місцевого видання Оріхівщини і коли дізналися, що газета виходить, дуже зраділи…
- Отримали вашого листа. Хочу скинути фото і відео від батька, - повідомила редакції пані Тетяна. - Заздалегідь прошу пробачення, батько трохи нервував, але в нього від радості на очі наверталися сльози. Від себе щиро дякую за можливість батькам читати новини з рідної сторони, побачити знайомі обличчя, бо в селі зараз просто жах, майже всі виїхали, роз'їхалися, хто куди і спілкуватися не мають можливості. А для них кожне слово, кожне фото, кожна знайома назва як маленька віддушина! Велике спасибі від всіх земляків!
Світлана Карпенко
Фото Анни Логвиненко
