ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ НСЖУ

Звичайно, не всі чують навіть мелодію своєї душі, не кажучи про симфонію Всесвіту і зоряні пісні, обмежуючи свій життєвий простір  tik-tok та facebook, але ж багато таких, що не тільки сприймають її, а й геніально виконують особистий гармонійний твір та щедро дарують його красу оточуючим.

Один з них – Дмитро Мітнік, симфоніст, джазмен, диригент, лауреат міжнародних конкурсів. Сьогодні наша сага саме про нього.

Увертюра. Завіса відкривається

Чомусь мені довго здавалось, що Мітнік суто джазмен, ну  грає на тромбоні у академічному симфонічному оркестрі Запорізької обласної  філармонії. А сам насправді – креативний та й годі! Я була просто зачарована  «Диксилендом», яким керує Дмитро, бігла стрімголов на всі концерти, де вони брали участь, а потім занурювалась в джазовий транс, який продовжувався після  їх виступу ще тиждень. «Мітніківці» впливають на слухачів, як славнозвісний хлопчик з дудочкою на сіре військо: йдуть всі – далеко та надовго, незалежно від віку і статі. Хто був присутній на «JAZZ- FOLK», або «JAZZ-FOLK-ROCK», де вони виступали разом з ансамблем «Запоріжці», зрозуміли раз і на завжди – для цих музикантів немає нічого неможливого: їх рівень не просто високий, а астрономічний!!! Навіть корифеї джазу  виходили з концертного залу, ледь тримаючись на ногах від неперевершених вражень після «Рапсодія в стилі блюз», де Дмитро Мітнік диригував оркестром, а Артур Остапчук солював (або ж - виконував соло) на фортепіано. Таких шедевральних концертів було у творчому житті музиканта вже багато.

Симфонія фа-мажор, частина перша

А починалися його мандри по музичних просторах… з фортепіано, вірніше, з мами… Алли Семенівни, яка викладала цей інструмент в музичній школі № 2.  За дивним збігом обставин, як тепер з’ясувалося, у цій же школі, у той самий час працювала педагогом з фортепіано і моя ненька (авторки цих рядків). Можна сказати, що саме вони, наші найрідніші, і допомогли нам почути перші ноти симфоній своєї долі, які  звучатимуть все життя. 

На відміну від моєї, Алла Семенівна  віддала талановитого сина на навчання  в іншу музичну школу - № 1, щоб не допустити поблажливості у вихованні Дмитра.

 – Моя мама була дуже сувора щодо мого навчання та виконання різних завдань взагалі, - розповідає Дмитро Семенович, - таке виховання мене дуже дисциплінувало, привчило до пунктуальності, обов’язковості, вимогливості до себе та інших. За це я їй дуже вдячний. Може я і остаточно обрав би для себе саме фортепіано, але тут втрутився батько. Він був дантистом, але музично обдарованою людиною, чудово грав на піаніно. Якось ми з татом пішли в кінотеатр подивитися фільм «Серенада Сонячної долини». Це був роковий для мене сеанс: звідти я вийшов навіки закоханий у Гленна Миллера і тромбон.

Джаз відповів взаємністю і подарував хлопцеві безліч преференцій. Ось уявіть собі – маленький Дмитро, прослухавши  популярний хіт, приходив додому і  записував його на нотному стані. Творча лихоманка -  здається, так це називається? Гарна хвороба, скажу я вам! І тромбон – технічно  рухливий інструмент – повністю відповідав бурхливій натурі юного музики: яскравий блискучий тембр у середньому та верхньому регістрах та сутінковий – у нижньому – уся кольорова гама  життя. Яку обереш, так і буде звучати симфонія твоєї долі. З чотирьох існуючих Дмитро Мітнік обрав  тональність синього кольору – фа-мажор, що характеризується особливою внутрішньою активністю.

Не забула посміхнутися  Дмитру і пані Вдача: на творчих крилах він «прилетів» в ансамбль «Чайка» - знаменитий дитячий  колектив міського  Палацу творчості піонерів, де потрапив у мистецьку сферу таких неймовірних педагогів, як Євген Фриш та Борис Крючков. В той час саме вони займались огранкою талантів обдарованих дітей, це була справжня майстерня геніальних музикантів, вихованці якої потім розлетілися по всьому світу та прикрасили багато музичних об’єднань в країні і за кордоном.

Кодою в першій частині симфонії життя Дмитра Мітніка стало запорізьке музичне училище ім. Платона Майбороди. Саме там він зустрів музикантів, які відіграли неабияку роль у становленні майбутнього диригента, зокрема,  педагога В’ячеслава Даниловича Яковлєва. А ще тут він познайомився з фаготистом та гобоїстом  Сергієм Худяковим, теж унікальним музикантом, який став для нього вірним другом на все життя. Хлопці вже тоді були ще ті  трудоголіки:  репетирували по 8-9 годин на день, «лупали цю скалу» по-справжньому, відточуючи майстерність до віртуозності. І в цьому вони досягли блискучих результатів. 

Так минули три щасливих роки, а потім В’ячеслав Данилович порадив своєму учню вступати до консерваторії, щоб не гаяти часу та стрімко розвиватися. І він дослухався…

Частина друга, консерваторська

Музична столиця у Північній Пальмірі прийняла Дмитра Мітніка в свої обійми з радістю, але приготувала  серйозне (бо далі знов справжнього!) випробування у вигляді професора Віктора Васильовича Сумеркіна – справжнього тромбонічного «монстра», незаперечного авторитета у світі сакбутів. Він був такий суворий та вимогливий, що міг довести до нестями навіть талановитого студента, порвати його самовпевненість на шматки і довести повну бездарність самозакоханного павича. Але не на того напав: Дмитро виявився міцним горішком, наполегливість та витривалість, яку випестувала в ньому мати, давалась взнаки – він став найкращим серед кращих.

Але улюблений ( прикметник «коханий» в українській мові вживається відносно людини) джаз таки періодично проривав академічну завісу, за якою ховався симфоніст, і кликав його до себе, в  манливі ритмічні тенета. Починаючи з першого курсу, студент Мітнік грав на «халтурах», в біг-бєнді БК Газа під керівництвом Семена Вайсмана та вар’єте, їздив на джаз-фестивалі в Кривий Ріг… поки не пішов в армію. В «учебке» він, завдяки щасливому випадку, потрапив у маленький духовий оркестрик, де вже виконували військові марші 13 «салаг». 

Повернувшись до «конси» він продовжив навчання у професора Сумеркіна, з яким потім і завершив свій похід до імперії мідних інструментів.

Однак після закінчення музичного вишу, Дмитро Семенович не залишився «на берегах Неви», а попрямував до рідного Запоріжжя, яке щиро вважає найкращим містом на землі.

 - Хто в дитинстві не любив цирк? Це завжди свято майстерності та краси, гарного настрою та несподіванок, - каже Дмитро Мітник, - вважаю, мені дуже пощастило, що почав я свій професійний шлях саме тут. Так трапилось, що звільнилося місце диригента, а мені запропонували очолити біг-бєнд. Так, вперше я став за диригентський пульт. До речі, ще в музучилищі  я брав уроки диригування у  Генадія Гефтера, так що повним новачком у цей сфері не був. Мій наставник стисло  розказав мені про техніку управління оркестром: «Уяви собі, що ти кромсаєш паркан!».

Одразу ж почався «гастрольний період» з турне по Західній Україні, за рік  оркестр побував у десяти містах. А потім Дмитро  попрямував до Німеччини: перша вистава відбулася в Гамбурзі, потім - Нідерланди та Швеція. Дуже цікавими гастрольні вояжі виявилися ще й тому, що були багаті на професійні враження та знайомства.

 Якщо людина називає себе музикантом, вважає Дмитро Семенович, то вона зобов’язана прогресувати, постійно працювати над собою, інакше нічого не вийде. Гра йде по правилах, і, якщо вони не виконуються, тоді настає крах. Таку азбучну істину він вкладає і в кожного свого учня, а їх вже дуже багато, бо після повернення до Запоріжжя Мітнік  почав викладати інструмент у школі мистецтв, де працював   двадцять років поспіль, і зараз – в музичній школі № 1, яку свого часу закінчив сам. Педагогічний талант плюс виконавча майстерність педагога  відкривають  дітям природу інструмента, секрети  справжнього митця…

У 2003 році стався ще один музичний  «інцидент», до якого Дмитро мав саме пряме відношення – відома група «Острів Патмос» у студії «Навігатор» записала диск «Rоmansierra», куди ввійшли сімь хітових композицій. І що ж зробили четверо музик – Ігор Чекоданов, Андрій Кононенко - та давні приятелі -  Дмитро Мітнік та Сергій Цимановський – правильно, поїхали гастролювати! Успіх дійсно був, але коли вже під кінець концертних перепетій Дмитру зателефонував  його давній ліпший друг Сергій Худяков і запропонував відправитись на гастролі у складі  академічного симфонічного оркестру Запорізької  обласної філармонії, він, не вагаючись, знявся з місця і поринув в чергову доленосну поїздку – до Північної Кореї. Так перед ним відкрилися двері у сяючий світ, де мистецтво належить народові, а музиканти – мистецтву,  де сам Дмитро став володарем чарівної  диригентської палички, яка єдиним рухом може поміняти характер музики та долі.

Частина друга, (друга була перед цим – консерваторська. Напевне, це третя) філармонійна

Якщо ти був дуже уважний, не ледачий, працював, не покладаючи рук, відважно йшов за новий невідомий горизонт, тоді ти почуєш звучання симфонії своєї долі на всю міць. Вона проллється на твою життєву ниву благодатним дощем, і на ній виростуть квіти слави та любові глядачів. Вочевидь, прийшла така пора і для Дмитра Мітніка: збирати те «каміння», що було розкидано раніше.

В філармонії він теж зустрів таких спеців, які змогли посприяти творчому зростанню «академічного класичного музиканта, який любить джаз», - таким він себе вважав. 

– Диригент Вячеслав Редя, який тоді керував академічним симфонічним оркестром, відчував кожного члена нашої спільноти, бачив його здібності, і довіряв безкінечно,  а потім ніколи не жалкував про це, - згадує Дмитро Семенович. - Що можеш, те і роби, говорив маестро. Так трапилося і зі мною. Якось ми показали йому запис виступу джазового колективу, який тоді грав у ресторані «Баден-Баден». І напередодні нового 2015 року він запросив до себе – мене і Миколу Петюка - і запитав, чи можемо ми щось подібне  зробити, тільки краще. Ми  з головою поринули в роботу, наполегливо працювали над створенням програми для нового колективу, очікуючи на ефектний результат. Але він виявився просто атомним,  публіка шаленіла від захвату і вимагала продовження. Так, в морі овацій, народився наш «Диксиленд».

Творчий настрій, надихаючі умови для створення нових проектів – все це взагалі притаманно Запорізький обласній філармонії. Генератори ідей  - Ілона Турчанінова, Віталій Солом’янчук, Сергій Худяков завжди сповнені креативними новаціями, нестандартними пропозиціями та неочікуваними рішеннями. В цьому кипінні натхнення  головну роль грає генеральний директор Ірина Конарєва, заслужений працівник культури України, яка завжди підтримує цікаві пропозиції та дає талановитим колегам шанс на самореалізацію, на нові здобутки в ім’я музики.

Так сталося і з Дмитром Мітніком. Коли у важки воєнні часи симфонічний оркестр залишився без диригента, Ірина Едуардівна прийняла вольове рішення:  на новорічному концерті (2022-2023) шанувальники побачили за диригентським пультом  Дмитра. Потім були «Хіти кіноекрану», «Вестсайдська історія», «Штраус-концерт».   І кожного разу – неймовірний успіх!

 - Я нічого не боюся в музичному відношенні. Ми повинні приголомшувати, як казав  колись один геніальний музикант. Для цього потрібно завжди  налаштовуватися на гарний результат.  Над цим ми тепер і працюємо, - каже Дмитро Семенович.

Одним з диригентських досягнень минулого 66-го симфонічного сезону стала «Незакінчена симфонія» Шуберта, яку виконав оркестр під керівництвом Дмитра Мітніка. Чому незакінчена? Тому що має всього три частини, а не чотири, як класична. Наш нарис  про долю музиканта теж остаточно не завершено, тому що show must gow, життя продовжується, не за горами нові зустрічі у концертному залі філармонії з новими творами у виконанні славнозвісного академічного симфонічного  оркестру і диригента Дмитра Мітніка.

Наталія Кузьменко, фото