Редактор видання «Наше місто – Токмак» Віталій Голод від початку повномасштабного вторгнення виходив на мітинги проти росіян. Навіть тоді, коли його місто вже було окуповане. Тепер він воює на інформаційному фронті. Відомий журналіст пише для агенції «Укрінформ», хоча раніше був класичним газетярем…Зараз газета не виходить у друкованому вигляді – працюють тільки сайт і соцмережі. Загарбники вкрали нашу техніку. У мене вдома поцупили комп’ютер і всі мої документи. А в редакції покрали комп’ютери, принтери, навіть чайник, – каже журналіст. – Друкарню використовують, як гуртожиток.
У березні Віталій з молодшим сином ще залишався в своєму місті. Щодня люди виходили на мітинги протесту, і медійникбув серед цих безстрашних.
– Один офіцер мене запитав: «Ви журналіст?» Я подумав, що хтось сказав йому про мене. А ще він поцікавився, чи не хотів би я поговорити з комендантом. Я відповів: «А навіщо мені з окупантами розмовляти?» Так він аж образився. Я практично щодня публікував фото- і відеозвіти про мітинги. 7-8 березня були найбільші зібрання. Для нашого міста великі дуже – я нарахував не менше ніж 500-600 чоловік, площа заповнена була. Придушити активність українців на початку росіяни не могли. Місцеві активісти встигали ще й допомагати іншим. Тоді в Токмак доїжджали ті, кому вдалося втекти з Маріуполя. Колони людей розселяли в дитсадках, церквах.
– Були перебої з продуктами, та люди все одно несли приїжджим щось поїсти! Брали до себе ночувати людей. Я так само брав додому ночувати біженців кілька днів підряд, – додав журналіст.
«Коли я виїхав, одразу відчув запах свободи. І всі так кажуть!»
Сам Віталій евакуювався до Києва в середині березня. В окупації із сином він був більше трьох тижнів. Вони встигли вирватися, доки на блокпостах путінські терористи ще не дуже лютували.
– У мене троє синів, двоє старших навчалися у Києві. Дружина саме поїхала до них, а я залишився з меншим. Та я, по суті, через нього і виїхав, не хотів наражати його на небезпеку. До речі, коли ми тільки під’їхали до наших солдатів, одразу відчув запах свободи. І всі так кажуть! – зізнається Віталій.
Уже в Києві Віталій дізнався, що за кілька днів після його від’їзду до його дому «завітали» рашисти: виламали двері і все перевернули догори дригом.
– На жаль, достатньо колаборантів у місті, – пояснює причини Віталій. – Вони зрадили наше місто та всіх нас. Окупанти шукали мене, та й багатьох людей почали шукати після наших мітингів проти російської окупації. Сусіди мені сказали, що п’ятеро людей у чорній формі прийшли до мого дому. Ломом виламали двері, а до того довго гупали – мабуть, думали, що я всередині сиджу і чекаю на них.
«Їздив у відрядження із задоволенням, хоч бачив жахливі речі. Але радів, що не сиджу склавши руки»
Зв’язок із рідним містом журналіст-переселенець не втрачає, та вже адаптувався до життя у столиці. У Києві разом із синами допомагав волонтерам, долучився до справ спілки журналістів – на початку повномасштабного вторгнення не вистачало рук, тож Віталій привозив газети із друкарні з західних міст України. А потім влаштувався на роботу в агенцію «Укрінформ».
– Після деокупації Київщини багато було відряджень, їздив майже щодня. Їздив у відрядження із задоволенням, хоч бачив жахливі речі. Я побачив Ірпінь, Бучу… І, знаєте, коли мені кажуть, що ми настраждалися, я відповідаю: ні, от в Ірпіні, Бучі, Гостомелі – отам люди настраждалися! Бачив на Чернігівщині повністю зруйноване село Новоселівка. Це було моє перше відрядження, каже журналіст.
Віталій вірить, що незабаром зможе повернутися до роботи в газеті у рідному місті і обов’язково напише свою історію війни...
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
Віталій Голод, Токмак
