Катерина Кубайчук із Василівки Запорізької області тепер студентка-першокурсниця кафедри журналістики Факультету філології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Наразі вимушено проживає на Прикарпатті через повномасштабне вторгнення росії на терени України.Безкінечний лютий
24 лютого настав найстрашніший день для кожного українця. Декілька днів тому я була звичайною одинадцятикласницею, яка постійно готувалася до ЗНО. Ранок почався з того, що я взяла у руки телефон. Багато повідомлень від рідних та друзів. Нічого не розуміючи, читала кожне SMS, де зазначали: «ВІЙНА». Через декілька хвилин прийшла мама і почала плакати. В країні – повномасштабна війна. Мій тато за кордоном.
Ми залишились утрьох. У мене є молодший братик, йому 13-ть. Ажіотаж заполонив місто. Банкомати не працюють, у магазинах та аптеках – черги. Люди скуповують найнеобхідніше. Сирен майже не було, оскільки вони не працювали. Я відразу знала, що з містом щось буде, адже ми знаходимося на перетині багатьох міст. 3апоріжжя – за п’ятдесят кілометрів від нас, Мелітополь – за сімдесят, а Енергодар – за сорок сім.
1 березня. День, коли я подумки прощалась із близькими та життям. Доволі складно розуміти, що йде війна, що це не сон, а страшна та болюча реальність. Прокинулась я від того, що летять вікна у квартирі. Цей жахливий звук вибуху не забуду ніколи. Ти молишся, щоб близькі уцілили. Брат у моїй кімнаті, мама на кухні чекала бабусю з дідусем. Вночі, 28 лютого, біля опівночі, обстріляли передмістя, де вони мешкали. Рідні прийняли рішення триматися разом. Але це лише був початок пекла. В той момент, поки мама відчиняла двері, пролунало три потужні вибухи. Ми всі бігли в сховище, без нічого. Немає світла, води та зв’язку. Сиділи довго. Коли стало трішки тихіше, мама піднялась у квартиру та взяла речі, документи, їжу. Згодом прийшла тітка з дітьми. Нас було десятеро. Мешканці будинку сиділи з нами. Вся п’ятиповерхівка – без вікон.
Дні та ночі зливались в одну нескінченну темряву. Адаптуватися було складно, відвикнути від спокійного життя ще складніше. Місто безжалісно руйнували. Знищені залізничний та кам’яний мости, які сполучали нас із Запоріжжям. Надії не було жодної. Дев’ять днів жили в підвалі.
Третього березня в мого брата було день народження. Він загадав перемогу і підтримував нас, як справжній чоловік.
За малий проміжок часу всі змінилися, подорослішали. Люди почали виходити й жити. Робили гуманітарні коридори, тож місцеві жителі виїздили, а ми сиділи. Я багато читала книг Стівена Кінга та Агати Крісті. Вони допомагали піти у свій уявний світ, де добре та спокійно.
30 березня приїхав тато. Найкращий день. Ми не бачилися пів року. Жодного дня не було, щоб не стріляли. Це було вночі, вдень, вранці. До цього не можливо звикнути, але з часом не так боїшся, як спочатку. Нелюди ходили по домівках та шукали українських військових, перевіряли телефони. Батьки почали планувати виїзд через гуманітарний коридор. Тато залишався в місті, разом зі своєю сестрою та її родиною.
11 квітня, в призначений день виїзду, ми довго чекали, але не пускали через сильні обстріли. Тоді на декілька тижнів закрили коридори.
23 квітня ракета рф прилетіла в мій будинок, постраждалих не було.
Батьки відвезли нас до тітки, де було тихо. Гуляли, спали без вибухів та верхнього одягу. Ти наче повернувся в час безтурботного дитинства. Лише тоді я відчула себе живою. Через тиждень ми повернулись у Василівку і почали готуватися до виїзду. Майже ніхто про це не знав.
Шостого травня нам вдалося покинути місто. Ми тікали. російські військові не пускали, але все вийшло. Вночі вони влаштували, як зазвичай, гучний «концерт». День також був не спокійним, їдеш з тваринним страхом.
Непередавані емоції, коли бачиш український прапор та військових. Це була наша маленька перемога. Їхали довго. На ніч залишись у прабабусі в місті Сміла Черкаської області. Два дні потому ми приїхали в село Яблуниця, Верховинського району, що Івано-Франківщині, де мешкаємо дотепер. Зустріли тепло. Висловлюю свою велику подяку своїй тітці та її родині, які прийняли нас.
Я відкрила багато нового для себе. Ходили та їздили в гори. Все налагодилось, але душею я була вдома. В рідній Василівці. Нестерпно хотілося, та і хочеться, повернутись.
Бабуся та дідусь повернулись назад у місто. 30 травня зник зв’язок, якого немає до сьогодні. Зв’язатися складно, завжди чуєш: «Зараз абонент знаходиться поза зоною досяжності». Немає газу понад четвертий місяць, світло працює з перебоями. Російська пропаганда на кожному кроці.
Життя в Василівці наразі можна порівняти з життям рабів, там абсолютно відсутня свобода слова та незалежність думки. Фільтрація думок моїх одно містян пригнічує вільне висловлення своїх. Демократія насаджувана протягом десятиліть зійшла нанівець. Я знаю: моє місто вистоїть наперекір труднощам, і ми повернемося до своєї української Василівки!
