ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ НСЖУ

Навряд чи я дізналась би про цей вражаючий історичний факт, якби не вистава «Мадакаскар» у Вільнюському «Мажас театрі». Адміністратор пані Іоланта ледве знайшла для мене приставний стілець у переповненому залі. Дивина! Адже режисер Рімас Тумінас поставив «Мадагаскар» ще в 2004 році. Та коли я наприкінці жовтня звернулася до каси, виявилося, що всі квитки продані - і на 9 листопада, і навіть на 8 грудня. Невже майже за два десятиліття вільнюсці не надивилися цю трагікомедію?! Але феномен пояснюється просто: п’єса сучасного драматурга Маріуса Івашкевічюса (того самого, який нинішньої весни написав «Сходження богів» про події в Маріуполі) включена до шкільних програм. Старшокласники воліють дивитись, а не читати. І я з ними згодна. Винахідливу постановку Тумінаса просто не можна пропустити!

Оскільки вистава литовською мовою, я попередньо прочитала переклад п’єси. Найцікавіше, що прототипи персонажів – реальні історичні особистості. Зокрема, талановита поетеса з драматичною долею Саломея Неріс (1904-1945): у п’єсі наївна й екзальтована Саля мріє стати литовською Жаною д’Арк та пізнати шалене кохання. Дипломат Оскарас Мілашюс (1877-1939): за версією драматурга, цей дивакуватий пан вважає, що литовці походять з Атлантиди – мовляв, вона затонула, не витримавши зростання «литовськості», а переселенці звідти – Софоклас, Сократас й інші – згодом створили грецьку культуру. Емілія Квядарайте (Міля), яка з гучним скандалом вийшла заміж за католицького священика...

І, зрештою, Казіс Пакштас (1893-1960). Відомий географ, громадський діяч та мандрівник розробив проєкт «Резервної Литви» (навіть назву для неї вигадав - Даусува). Після Першої світової війни Казіс Паксштас передбачав, що Литву можуть окупувати й асимілювати сусідні великі держави. Зокрема, боявся російської агресії. Побоювання виправдалися, коли в 1939-40-му роках країну прибрав до рук Радянський Союз. Сам Пакштас тоді виїхав у США.

Його проєкт «Резервної Литви» передбачав організовану масову еміграцію литовців задля створення великої литовської колонії у безпечному регіоні. Пропонувалося викупити землю десь в Африці чи Америці. Розглядали Квебек (Канада), Сан-Паулу (Бразилія), навіть... Мадагаскар. Геополітична утопія не здобула вагомої підтримки в урядових колах. Але попередження Пакштаса, вочевидь, не забулося досі.

Мені трагікомедія «Мадагаскар» здалася несподівано актуальною. Бо саме асимілювати українців, перетворити їх на рабів і розчинити в «русском мире» прагнуть рашисти. Мільйони людей через війну змушені виїжджати з батьківщини. То, може, створити «Резервну Україну»? Приміром, на Мадагаскарі?

Вибачте за гірку іронію... Рідну землю не заміниш островом обітованним. Вихід один: боротися. Більшість біженців, з якими я розмовляла, мріть повернутися додому. Катя з Вільнянська так і зробила. Та невдовзі знову приїхала у Вільнюс. «Як удома?» - «Добре. Але страшно: вибухи. У Запоріжжі на проспекті Соборному бачила будинок із ущент зруйнуваним ракетою під’їздом. Знаєте, дивитися на фото – одне, а коли отак на власні очі...» Трагедія в пологовому відділенні вільнянської лікарні тоді ще не сталася.

Двічі вигнанець

Рімас Тумінас у постановці «Мадагаскара» не іде слід у слід за драматургом. Режисер створює особливий світ: іронічно-комедійний на початку, сумний і навіть трагічний наприкінці. Від феєричних мрій юності – до суворої реальності у фіналі. Від фантазій про море і романтику Мадагаскара – до оди на честь Сталіна, що її в засліпленні від комуністичних гасел склала Саломея Неріс. Чи розуміла вона, помираючи 1945 року від раку печінки в московській клініці, яка біда сталася з її батьківщиною? Хазяйка будинку, де мене прихистили у Вільнюсі, 76-річна пані Броніслава часто розповідає мені, як литовці потерпали від радянської влади після Другої світової війни...

Шкода усе-таки, що я не розумію литовської, і не можу оцінити, яким чином Рімас Тумінас розставив акценти у своїй постановці. Так само, як не можу до кінця прояснити для себе ситуацію навколо самого митця. Йому було 38 років, коли він створив у Вільнюсі «власний» театр, що отримав назву Малого («Мажас»). Фойє і зараз прикрашають афіші численних постановок Тумінаса. Та оскільки з 2007 року режисер очолював московський театр імені Вахтангова, на «Мажас» у нього явно не вистачало часу (хоча він був його художнім керівником від заснування у 1990 році). Однак литовці давно не бачили нових вистав метра.

9 лютого цього року Тумінас подав заяву про звільнення з посади художнього керівника театру імені Вахтангова (при цьому залишаючись в його щштаті). Наприкінці лютого узяв відпустку й повернувся в Литву, пояснивши, що треба пройти лікування (він уже довгий час хворіє на рак, хоча вдала операція врятувала йому життя). Та на Батьківщині Тумінаса зустріли без захоплення. Навпаки, через  його московську кар’єру і сумнівні заяви звільнили з посади художнього керівника «Мажас театру». А у травні Тумінаса, який дозволив собі нелояльні висловлювання на адресу російської влади, видворили з московського театру імені Вахтангова і навіть відібрали заднім числом урядову премію 2021 року за виставу «Царь Едип». Зараз він лікується і ставить «Анну Кареніну» в Ізраїлі. У «Мажас театрі» активно працює його дочка Габріела Тумінайте. Зокрема, 30 грудня відбудеться прем’єра її постановки «Сцила хоче бути людиною»: комедія абсурду, «злиття театру і кіно» – подарунок вільнюсцям до Нового року.

700 свічок на торті

Прочитала, що в Запоріжжі вирішили обійтися без міської ялинки на площі Маяковського. Думаю, правильно: було би блюзнірством влаштовувати гамірне свято в ста метрах від зруйнованого вщент під’їзду, де недавно загинули люди.

А от у столиці Литви ялинку вже поставили. І навіть урочисто відкрили. Народу зібралося сила-силенна. Кажуть, ажіотаж виник через те, що два попередніх роки епідемія Соvid змушувала обмежувати масові заходи.

Зазвичай у Вільнюсі прикрашали дві ялинки: на Катедральній площі та на майдані перед Президентським палацом. Цього року міська влада заявила, що з метою економії ялинка буде тільки одна. Щоправда, не знаю, скільки вдасться зекономити, коли повідомляється, що торік ялинка на Катедральній площі обійшлася  менше ста тисяч євро, а зараз коштує більше двохсот тисяч. Вона у формі торта із 700 свічками – бо Вільнюс відзначив 700-ліття.

Далеко не всім столичним жителям ялинка до вподоби. Але це вже – як зазвичай. Щоразу знаходяться численні критики. До того ж, із Вільнюсом конкурує Каунас. Там працює талановитий дизайнер Іоланта Шмідтене, яка рік у рік створює шедеври «з нічого» (приміром, із денців пластикових пляшок). Можливо, зберуся з силами з’їздити і поглянути, що вона вигадала тепер...

Катедральна площа у Вільнюсі сяятиме до 8 січня – допоки промине православне Різдво. «Коли поглянути, як нині із супутника виглядає Україна, то це єдине місце в Європі, де немає жодних вогнів, - сказав, відкриваючи ялинку, мер Вільнюса Ремігіюс Шимашюс. – Сьогодні  у мене була можливість поговорити із нашими братами – у декого з них немає електрики, із деким не вдалося зв’язатися по телефону, у декого немає дому і загинули друзі».

А навпроти ялинки, біля пам’ятника князю Гедеміну, щопонеділка продовжуються мітинги на підтримку України. Із того, що запам’яталося - виступ юриста, який повідомив: 16 листопада литовський суд уперше зареєстрував позов до російської держави від особи, котра отримала тимчасовий захист у Литві. Йдеться про відшкодування моральних збитків. Але справа не тільки у грошах. На думку юристів, позови від біженців у різних країнах можуть стати ще одним важелем, щоб тиснути на агресора.

Метелик й іржаві труби

Кінець листопада пройшов для мене під знаком кіно. У Вільнюсі двічі на рік відбуваються великі кінофестивалі. Навесні – «Павасаріс», восени – «Сканорама». Цього разу у програмі «Сканорами» був український фільм «Butterfly Vision» - дебют режисера Максима Наконечного. На нього мене запросила Юрга Мачіоніте, котра працює на кіновідділенні Литовської академії музики і театру.

У вільнюському «Форумі» аж дванадцять кінозалів. Зал №5, де показували український фільм, не найбільший, та все ж - майже як у запорізькому кінотеатрі імені Довженка. Приємно, що він був заповнений глядачами. Чимало з них, до того ж, залишилися після перегляду, щоб розпитати членів знімальної групи.

«Butterfly Vision» - фільм про війну. Автори задумали його ще п’ять років тому, а завершили знімати торік. Але сюжет болісно перегукується із нинішніми подіями. 29-річна українка Ліля (позивний «Метелик» - «Butterfly») служить в АТО. Вона потрапляє у полон. Бранку безжалісно катують і гвалтують. Зрештою, разом із іншими полоненими Лілю вдається обміняти. Але для неї майже неможливо повернутися до колишнього життя, до чоловіка, до мами. Справа не в шрамах від катувань. Непоправно травмований її внутрішній світ. До того ж, Ліля вагітна...

Насправді у фільмі все сладніше, ніж я намагаюся переповісти. Метелик над зруйнованою площею в центрі Києва – це видіння мучає Лілю. У фільмі – лише видіння, та зараз воно стало реальністю. «Мені сподобалося, що історія розповідається не «в лоб», - поділилася враженням Юрга Мачіоніте.

І все ж не можу сказати, що ця стрічка мене задовольнила. Можливо, тому що звучала надто песимістично. Як і документальний фільм «Співці жару». Його показали у культурному центрі «Кіртімай». Цей заклад чимось нагадав мені наші сільські клуби. Точніше, те, якими ці клуби хотілося б бачити. Затишний зал, барна стійка з чаєм, скраю столики, а стільці в центрі легко прибрати, звільнивши майданчик для танців... Простий і сучасмний дизайн. Молода співробітниця центру, котра відчинила двері, російської мови не знала. Довелося спілкуватися англійською. За її словами, оскільки культурний центр «Кіртімай» знаходиться в індустріальному районі на околиці Вільнюса, поблизу аеропорту, публіка тут особлива. Люди приходять на вечори танців або ж на концерти альтернативної музики. Дівчині явно було ніяково, бо глядачів на перегляд прийшло тільки троє: я, якась жінка, котра приєдналася під час сеансу, і чоловік на ймення Лукас. Він зізнався, що до «Кіртімаю» прийшов уперше – роздивитися. Лукас працює у банку. Він із тих, хто всім серцем підтримує Україну.

Та навряд чи фільм Надії Парфан, знятий 2019 року, прийшовся йому до вподоби. У стрічці йдеться про аматорський профспілковий хор Івано-Франківського теплоенерго. Люди латають іржаві труби, вислуховують лайку клієнтів, погрожують продати за борги квартиру пенсіонерки... і співають. На жаль, режисерка, намагаючись бути чесною, заплуталась у численних проблемах, спробувала ухопити все відразу, додавши до міксу пісні. Деякі епізоди затягнуті й нудні. Жарти не спрацьовують. «Трагедія» теж виглядає сумнівно. Не певна, що таке кіно може викликати у когось симпатію до України.

Слава безумцям!

А симпатії нам необхідні. Невже у культурному надбанні України не знайшлося нічого ціннішого? Навіщо литовцям наші проблеми – у них вистачає своїх. Ціни у Литві останнім часом підскочили неймовірно. Правда, аналітики стверджують, що менше купувати люди не стали. Навіть навпаки: збереження населення у банках багатомільярдні, «чорна п’ятниця» днями пройшла з шаленим успіхом. Гроші є? То висновок аналітиків. А водії автобусів готуються 5 грудня почати страйк: вимагають підвищення зарплат.

І все ж сяє ялинка на Катедральній площі Вільнюса. У магазинах литовці змітають з полиць новорічні прикраси, купують подарунки. На вітрині книжкового магазину, на найвиднішому місці - книга «Зеленський». Без ілюстрацій, на дешевому папері. Зате ціна! Більше 20 євро (800 із гаком гривень). Не знаю, що настільки цінне містить та книжка. Вона литовською мовою. Своїм друзям такий дорогий дарунок я зробити не можу.

Думаю про земляків-запоріжців, які в подарунок до Нового року купують свічки й ліхтарики... І все ж закінчити нотатки хочу на оптимістичній ноті. Життя продовжується. Жити – це класно! Мене завжди захоплюють люди, котрі не скоряються обставинам.

Я вже згадувала у «Литовському щоденнику» поетесу Олену Ющук, яка евакуювалася із Запоріжжя до Чехії. Її нові здобутки: у листопаді вона отримала диплом за перше місце на «Марафоні талантів» у Відні та сертифікат «Алеї зірок України». Цього року Олена створила низку патріотичних віршів українською мовою, в її поезіях постійно лунала тема війни. І раптом восени жінка стала писати про... кохання. У середині листопада Ющук повідомила, що повертається в Україну. А через два дні - сенсація: Олена вийшла заміж! Мудро сказано: «Слава сміливцям, котрі наважуються кохати, знаючи, що всьому цьому прийде кінець. Слава безумцям, котрі живуть так, ніби вони безсмертні!..»

Ще одне переживання осені: повідомлення, що важко захворіла на Covid Олександра Семенівна Скрипнюк. Колись юна воєнфельдшер отримала поранення під час Сталінградської битви. У свої сто років вона знов опинилася під обстрілами в Запоріжжі. І в такому віці, в такий час - запалення легень?! А Олександра Семенівна видужала! Її вже виписали з лікарні. Вона приймає гостей, пригощає їх вином, яке виготовляє власноруч, і  9 грудня відсвяткуваkf день народження – 101 рік! «Не хочу помирати, поки війна», - говорить незламна жінка. Олександра Семенівна молиться за Запоріжжя. Давайте і ми помолимося за неї. 

Віталіна Московцева-Дорошенко (Вільнюс – Запоріжжя)