Перо і слово – теж зброя у боротьбі з ворогом

Rate this item
(1 Vote)

Члена нашої журналістської спільноти, відомого запорізького журналіста Богдана Василенка, який добровільно пішов на фронт з перших днів війни, воював на передовій у Нацгвардії, перевели до Запоріжжя. Всі п’ять місяців Богдан писав на своїй сторінці в ФБ нотатки з передової в своїй неповторній манері.  Тепер він воюватиме більш звичною для себе зброєю – пером і словом – в інформаційних військах, які тепер створюються в кожній бригаді.

Ось як написав про це сам Богдан Василенко:

- Боєць, який після поранення з ампутацією стопи одружився просто у лікарняному дворі.

Стрілянини з величезних гармат, від залпу яких тебе мало не збиває з ніг.

Герой, який сховав у бліндаж "строковиків" і фактично один зупинив групу ворожих диверсантів.

Ремонтники бронетехніки з улюбленим робочим виразом "Карбюратор не смоктає, маховик земля кидає".

Диригент військового оркестру, який після 24 лютого змінив трубу на автомат.

За десять днів у мене сталося стільки подій, скільки не було останні п'ять місяців.

Мене перевели до Запоріжжя.

Якраз напередодні переводу читав матеріал військового журналіста Юрія Бутусова. У тексті описувалися плани щодо набору "інформаційних військ" - до кожної бригади ЗСУ можуть взяти до 25 фахівців медіа-профілю: журналістів, операторів тощо.

Мабуть, такі процеси відбуваються і в нашому полку. Тому мене знайшли на передовій, очистили від бруду - і запустили в улюблену професію.

Іти з «передка» я не дуже хотів - чим неабияк здивував самого себе. За неповних п'ять місяців я потоваришував із прекрасними хлопцями, пристосувався спати в «окопчиках-бліндажиках» і звик до того, що над головою літають не тільки птахи, а й усяка вибухонебезпечна погань.

А в Запоріжжі на мене чекали гори роботи, чимало начальства над головою та повторне знайомство з оточуючими.

Але ще там були розмаїття життя і можливість бачити місто, а не тільки остогидлу лісопосадку. Тому, порадившись із дружиною, я погодився на переїзд. Так я перефарбувався з крота передової в тилового щура.

Роботою мене справді навантажили – як і начальством. Та й від ходіння до нарядів ніхто не звільняв. Але я все одно задоволений. Зустрічі з різними людьми, улюблена справа і Запоріжжя, що переродилося за час війни, - все це заряджає мене енергією і життєлюбством.

Правда, якщо я до частої зміни картинки перед очима вже звик, то до великої кількості мирних звуків ніяк не пристосуюсь. Вдалині розганяється машина - а мені здається звук ворожої авіації.   Будь-який свист для мене стає звуком міни, що летить, і мозок відразу намагається визначити: до мене впаде чи подалі? Бавовни – це постріли, рівне гудіння – звук техніки, далека розмова – наближення ДРГ.

І лише дитячі верески та сміх не мають токсично-фронтових аналогів – вони заспокоюють та створюють внутрішній комфорт. До речі, про малюків – їх з початку путінського вторгнення до Запоріжжя стало набагато більше. Двір моєї дев'ятиповерхівки наповнюється дитячими голосами - вже забутими звуками життя. На майданчику з гірками-гойдалками - повний аншлаг та черги. Крики «стукали-упали за себе!» фарбують двір, затиснутий бетонними громадами будинків, у світлі тони літньої безтурботності.

Також у рази збільшилася кількість собак. Кудлаті створіння грають один з одним і перенюхуються, поки їх господарі обговорюють чергову повітряну тривогу або ситуацію на фронтах.

Звичайно, коли війна закінчиться, багато біженців покинуть Запоріжжя. Але не всі. Дехто встигне в нас облаштуватись, а комусь повертатися вже нікуди. Тож наше місто, напевно, поповниться новими жителями. Яких ми повинні прийняти з усією можливою привітністю - люди пережили жахи - ворогові не забажаєш.

Але це буде після нашої перемоги. 

Поки що ж продовжу писати-знімати різні історії для свого полку.

Тримаємося – і все буде Україна!

Read 198 times Last modified on Четвер, 11 серпня 2022 11:27