На жаль, в українській історії є більш ніж достатньо прикладів знущання над народом. Багаторічні репресії призводили до значного скорочення нації. Офіційно до 1991 року України як незалежної держави не існувало на карті світу. Та попри це, українці відчайдушно захищали свої права. Роками тяглася запекла боротьба, проливалася кров невинних людей, але бажання жити на вільній своїй землі допомагало торувати шлях у майбутнє, до створення соборної держави. У будь-якому протистоянні абсолютних переможців не існує – різниця тільки в тому, що хтось втрачає більше, а хтось менше. Речові докази – ось, що залишиться незмінним свідком подій минулих років.Доторкнутися до сторінок історії – можна в Тернопільському «Історико-меморіальному музеї політичних в’язнів». Він був відкритий як відділ Тернопільського обласного краєзнавчого музею 14 жовтня 1996 року. Кожен має змогу відвідати будь-яку з 28 камер колишнього слідчого ізолятора радянської спецслужби, де енкаведисти мордувати людей за патріотичні погляди та любов до своєї землі. Тими сірими сирими стінами й досі витає дух страждань закатованих… Кожний експонат, який знаходиться в музеї, доповнює панораму багатовікової боротьби українського народу проти поневолювачів. Для сміливців вже стало традицією – щороку в січневі та жовтневі дні заночувати в камерах колишньої катівні, вшановуючи пам’ять героїв, серед яких є й наші співвітчизники – запоріжці. Здебільшого, молодь не цікавиться історією, через що – нині є великі проблеми в формуванні національної свідомості. Та, в першу чергу, пізнавати, вивчати щось треба для того, щоб почувати себе гідним членом суспільства.
Історія становлення української держави – це історія страждань народу. Багато років тому українцям вистачало сміливості відстоювати свою незалежність та цілісність, то чому б і зараз не надихатися прикладами борців, не за допомогою віртуального світу, а в реальному житті, й боротися за національну ідею?
Нині у світі Інтернету можна знайти багато цікавої інформації про історію своєї Батьківщини, і не тільки. Для декого це простий шлях пізнання, оскільки є змога самостійно щось досліджувати, не виходячи з дому й не встаючи з дивану. Та чи замінить це враження від перебування в реальних місцях, де творилася історія? Чи замінить це спілкування зі свідками, котрі й досі бережуть пам'ять про страшні події у їхньому житті, чи житті їхніх предків? Чи надихне звичайний текст, чи відео, чи ілюстрації в Інтернеті на боротьбу та захист своєї країни? Контакт із дійсністю, з реальним життям через призму історії – ось, що допомагає людині зростати над собою.
Звичайно, прикладів для боротьби й методів захисту своєї землі в історії достатньо. Та й сучасним взірцем є воїни антитерористичної операції на Сході України. Насправді ж, це не тільки проблема тих, хто опинився заручником неоголошеної війни на сході, це проблема кожного з нас. Історія повторюється… Хоча й з новими правилами та старими стратегіями…
Маргарита Галіч
