2014 рік став важким для багатьох українців. Аби рятувати свої життя понад мільйон людей змушений був покинути свої домівки, роботу, родичів та друзів. Звісно, мова йде про внутрішньопереміщених осіб з Криму та східних областей України.В Запорізькій області знайши прихисток десятки тисяч українців, котрі потребують підтримки та допомоги. Але часто ті, хто втратив все та змушений був починати життя з початку, не просто пристосовуються до нового життя, але й допомагають іншим пройти нелегкий шлях адаптації після травми, отриманої внаслідок війни.
Як зміг вижити та розпочати нове життя, розповідає лікар-нарколог, психіатр, психотерапевт, вимушений внутрішній переселенець із Луганська Роман Дубовський.
«В Луганську я жив біла Обласного управляння міліції. Бачив, як посеред білого дня на вулицях почали з’являтися люди у військовій формі та зі зброєю. Потім почув, що було захоплено будівлю Обласної державної адміністрації.
Але останньою краплею стало те, що, коли я вранці їхав з донечкою з басейну, і в машині грала українська радіостанція, до нас підбіг озброєний чоловік, котрий вимагав від мене, щоб я перемикнув на іншу хвилю. Я просто не міг жити в окупації. В Луганську почали лунати вибухи, діти, що гуляли в парку, ховалися під лавки. Потім зникло водопостачання та світло. А коли в сусідських будинок потрапила міна, я остаточно вирішив, що треба рятувати родину та особливо дітей (наймолодша народилась у червні 2014, так би мовити «дитя війни»). Я просто не міг допустити, щоб діти отримали постравматичний стресовий розлад» - згадує пан Роман.
В Запорізьку область родина Дубовських переїхала влітку 2014 року. Тут в них не було ні родичів, ні знайомих. Їм пощастило через інтернет швидко знайти будинок у селі Михайлівка. Коли вже оселилися на новому місці, виявилось, що на їхній вулиці живуть такі ж переселенці, тільки ті, котрі переїхали з Росії у 50-х роках 20-го століття та за інших обставин. Тому проблем з порозумінням родина з Луганська немала, навпаки скрізь зустрічала добрих та чуйних людей, котрі намагалися їм допомагати.
Тільки у жовтні пан Роман зміг перевезти тестя та тещу, остання, коли побачила у потязі українського прикордонника, не змогла втримати сліз.
«Я її розумію. Це надзвичайно важко, коли нічого не залежить від тебе, коли ти ні в чому не винний, а в тебе раптом забирають все. Серьозна травма для будь-якої людини, але треба взяти себе в руки і просто використати цю кризову ситуацію, щоб розпочати життя з чистого аркуша» - ділиться думками пан Роман.
Родина Дубовських планувала жити Запорізькій області лише три місяці, влаштувати собі так звані канікули в сільській місцевості, але коли хотіли повертатися, зрозуміли, що нікуди.
«У школу та дитячий садочок я влаштував дітей за 10 хвилин, просто прийшов в навчальні заклади у кінці серпня та поговорив з директорами. З працевлаштуванням мені так само пощастило. Я пішов на курси, що організувала одна з благодійних організацій. Вони навчали методам пошуку роботи. І через три дні після завершення курсів я знайшов роботу. Зараз працюю в Запорізькому обласному кліничному наркологічному диспансері.
Але проблеми звісно були. Це насамперед психологічний стан, потім – матеріальні проблеми, бо все залишилось там, навіть речі першої необхідності. Коли я їздив туди за речами, думав, що можу все передбачити, але психологічний вплив такий, що не зовсім розумієш, що брати в першу чергу, що в другу. Ти ніби знаходишся в такому психологісному вакуумі, в якому не можеш приймати достатньо зрілих рішень, які без проблем приймав раніше. Це вплив психологічної травми, що була насесена внаслідок пережитих подій, повязаних з війною, і я відчув його на собі».
Пан Роман не просто розпочав життя з початку, він активно допомагає іншим людям, що залишили свої домівки.
«Ми допомагаємо тим переселенцям, котрі живуть в сільській місцевості. Я вважаю, що це особлива категорія людей, бо вони ніби відірвані від усього. Зазвичай, вони потребують психологічної допомоги, яку нікому надати, оскільки до сільської місцевості не завжди можуть дістатися волонтери чи психотерапевти.
Зрозуміти людину та її переживання може тільки той, хто пережив подібне. Люди, котрі побували в одній ситуації, зіткнилися з однаковими негараздами, – краще розуміють одне одного, а тому їм легше. Ті, хто, відчув на собі вплив війни, стають невпевненими в собі, їм здається, що вони нічого не досягли в житті. А взаємодопомога в такій ситуації підвищує самоповагу, повертає впевненість у собі, своїх силах, допомагає лікувати душевні рани. Саме тому ми і створили громадську організацію для вимушених преселенців з Донецьку та Луганську» - підкреслює пан Роман.
Як лікар психотерапевт чоловік допомагав вимушеним переселенцям, воїнам АТО та демобілізованим військовим. У співпраці з різними громадськими організаціями та психологами, проводив навчальні семінари для роботи з людьми, котрі переживають посттравматичний стресовий розлад. «Депресія і всі стадії переживання горя, - зустрічаються не тільки у переселенців, допомагати потрібно всім, хто цього потребує» – зазначає Роман Дубовський.
Пан Роман зізнається, що в нього виникали думки переїхати в Київ, але все ж таки він вирішив залишитись в Запоріжжі. «Тут вже налагоджені зв'язки, з'явилися дружні стосунки. Я відчуваю, що краю, який першим мене прихистив, я повинен щось дати. Моя допомога потрібна людям тут».
На запитання чи повернеться пан Роман в рідний Луганськ по завершенню антитерористичної операції, він сказав: «Не знаю, тепер я не знаю. Уявляю своє життя в Луганську, тільки коли над містом буде розвиватися український прапор».
Анна Кулькова
