Йду по вулиці. Повз мене проїжджають машини, йдуть перехожі. Все як завжди. Та ось я одягаю навушники і вмикаю той самий трек. Все змінюється: я більше не бачу нічого навколо. Мене повністю заполонила музика. Його музика.Закохана до болю і без тями в ці чарівні звуки. Коли він грає, розривається не тільки серце, а і абсолютно все всередині. Ніколи раніше жодна музика не викликала в душі стільки бурхливих емоцій.
Ніхто з моїх знайомих не може знайти в ньому те, що кожного разу, як дослідник відкриваю для себе я. «Наче, нічого особливого» - чую я від подруг, коли в черговий раз починаю розмову про нього. І правда, що такого? Високий чорнявий парубок в чорній шкіряній куртці – таких у місті сотні, а то й тисячі.
Але я бачу. Він унікальний. В зіницях його очей одночасно співають ангели і танцюють демони, в них приховано стільки правди, та ще більше брехні. Небесно-блакитний колір. Мій улюблений. Я могла б дивитися в його очі усе життя, напевно. Трохи пересохлі губи ідеально пасують до овалу обличчя. Безліч дівчат по всьому світу, мабуть, мріяли б мати такі вуста: точний рівний контур, насичений темно-рожевий колір, стримана пухкість. Ось він – щасливий володар досконалого роту. Коли він посміхається, весь світ навколо перевертається і все, що було досі таким важливим в мить перетворюється на повну маячню. Ця посмішка має магічну силу. Вона випромінює поєднання дитячої щирості і дорослих проблем. Ця посмішка найкраща на планеті.
Я стою, наче мене вкопали в паркет і я встигла пустити коріння. Усі рухаються, танцюють, а я не можу звести з нього погляду. Він дивовижний. І здається, що варто мені поворухнутись, як він щезне, немов тендітний метелик. Я дивлюсь на його обличчя. Я чекаю. Мені так треба, щоб він побачив мене, подарував свою посмішку, хоч крихточку своєї уваги.
А ця музика… Скільки енергії і сили він вкладає в неї. Здається, що він майже зрісся зі своєю гітарою: він не існує без неї, а вона без нього. Краплі поту одна за іншою долають довгий путь з лобу до підборіддя, а потім мертво спадають на тонку футболку. Він не має великих накачаних м`язів, твердого пресу з шести кубиків, але його тіло таке привабливе. З-під футболки видніються тонкі ключиці. Які вони крихкі. Як з фарфору. Я спостерігаю за ними деякий час і в захваті відмічаю, що вони рухаються у такт моєму диханню. Вгору – вниз, вгору – вниз.
Він, головний у цьому залі. Всі прийшли подивитись на нього, роздобути цей драйв, забрати його енергію. А він? Він і радий здатися в полон музиці, віддати всього себе усім цим зовсім незнайомим обличчям.
Ось закінчується дійство. Концерт завершився. Всі поступово розходяться. Він охайно складає гітару в чохол, накидає на плечі шкіряну куртку і спускається зі сцени. Я знаю, він іде до мене. Так і є. Підходить і ніжно цілує в губи, а може й в самісіньке серце.
- Ти, як завжди, був неперевершений, любий.
- Ходімо додому, мала. Я так втомився.
Він мій. А я його. Більше нічого не треба.
Поліна Вернигор
