Газета «Трудова слава» у прифронтовій зоні
Разом із головою Національної спілки журналістів України Сергієм Томіленком ми приєдналися до рятувальників, які доставляють хліб та питну воду на прифронтову територію. І разом з ними побували в селах Преображенської громади – Васинівці, Омельнику, Червоній Криниці, в Оріхівській громаді – безпосередньо в місті Оріхів, а також зустрілися з пресофіцерами 65-ї окремої механізованої бригади «Великий Луг», яка тримає фронт на Запорізькому напрямку.
Разом з гуманітарною допомогою, місцевим жителям передали свіжий випуск газети "Трудова слава".
Для Сергія Томіленка це не перший візит до Оріхова. Він відвідав наше місто у 2017 році разом із журналістами з різних регіонів України. Тоді наша газета «Трудова слава» переживала складний період роздержавлення, і цей візит став реальною підтримкою та виявом солідарності з її редакцією. А вже під час широкомасштабного вторгнення, в березні 2023 року, голова НСЖУ підтримав відновлення випуску газети та особисто переконався в її важливості для громад, спілкуючись із мешканцями.
Васинівка під обстрілами: життя між страхом і надією
Розмовляючи з місцевими жителями, ми дізналися, що значна частина населення залишилася у селі. Пан Павло розповів, що більшість мешканців – це люди похилого віку, яким важко покинути домівки. - «Ну куди вона поїде? – каже чоловік, вказуючи на 80-річну бабусю. – Через дорогу дідусь, йому вже дев'ятий десяток, йому куди їхати?», - розповідає він.
Місцеві виживають завдяки власному господарству. У людей є домашня живність, а місцевий фермер Олег Паустовський допомагає селянам обробляти городи та підтримує громаду. «Тримається на плаву, молодець», – відзначає Павло.
Незважаючи на постійні обстріли, в селі є електрика, хоча лінії електропередач часто пошкоджуються. «Світло є, але тільки до першого обстрілу», – кажуть місцеві. Люди звикли до складних умов, але найважливішим для них залишається мир. «Що нам треба? Мир. Мир і все», – говорить Павло, згадуючи дружину, яка здригається від кожного вибуху.
«Вдень ще можна жити, а як тільки темніє – стає страшно», – зізнаються селяни.
Жителі кажуть, що не мають обладнаних бомбосховищ, а підвали – не завжди безпечні. - «Підвал – це не бомбосховище. Він зроблений з підручних матеріалів. Якщо буде пряме влучання – він не врятує», – пояснюють вони.
Рятувальники постійно доставляють в село хліб та воду. «Вони з першого дня тут, допомагають нам», – кажуть місцеві.
Попри важкі умови, люди намагаються виживати. Хтось ремонтує хати, хтось переїжджає до напівзруйнованих домівок з інших сіл громади, де безпекова ситуація гірша. «Люди викручуються, як можуть», – підсумовують мешканці Васинівки.
Без роботи, без світла, але з вірою в майбутнє
Триває життя, хоча й з постійною боротьбою та стражданнями і у прифронтовому селі Омельник. Тут, де час іде повільно, а ночі розриваються від звуків вибухів, люди все ж намагаються триматися за своє минуле, свої традиції та звички.
Коли почала роздавати газету, люди відразу зреагували: «Це наша рідненька «Трудова слава». Такі теплі слова - це сьогодні найвища нагорода для журналістів нашого локального видання!
Випадкова зустріч з старостою Новоселівського старостинського округу, до якого входять села Новоселівка та Єгорівка, і які територіально найближчі до Гуляйполя, Олександром Шевченком. Він розповідає:
- До початку війни в цих селах проживало - 518 осіб, на кінець 2024 року в старостаті залишилось 100 людей (с. Новоселівка: 25 сімей - 40 осіб), с. Єгорівка: 35 сімей - 60 осіб). Це люди похилого віку, які не бажають виїздити.
З 3 березня 2022 року в Новоселівці немає світла, майже відсутній телефонний зв’язок, 80 відсотків хат розбиті або пошкоджені. Майже стільки ж – у Єгорівці. Є такі, що вже не можна відновити», - говорить староста Олександр Шевченко.
Запитую про евакуацію. Діти з батьками були евакуйовані в безпечні міста. Але проблема в тому, що вони повертаються. Одна з місцевих мешканок зі сльозами на очах розповіла старості свою гірку історію: - «Я оформила ВПО, мені пообіцяли, що виплата буде в кінці травня. В мене троє дітей, і мені дають 9000, а я знайшла квартиру за 6000. Ще й за комунальні треба платити. І що лишається, як жити?». - Жінка знову планує повернутися до села, бо не знає, як далі жити.
«Фермери, попри складну ситуацію, продовжують працювати. Вони намагаються вирощувати врожай, як і в мирні часи: Ризикують звичайно, але землю треба обробляти. Вона все одно дає плоди. Всі готуються до посівної», — каже староста села. І, хоча деякі з них, втратили до 50% минулорічного врожаю через відсутність робочих рук, все одно продовжують працювати.
До розмови доєднується жіночка, котра живе тут усе своє життя: «У нас немає роботи, пенсії маленькі. Ми не виїжджаємо, бо не хочемо покидати рідну землю». Селяни продовжують саджати городи і доглядати за садами. Для них земля - це не просто джерело їжі, але й надія на відродження. - «Село є село. На город пішов, помідор, огірок, полуницю зірвав... І думаєш, от якби були онуки поряд, то поласували. І здоровішими були б. Хочеться, щоб вони повернулися, були поруч. Будемо сподіватися, будемо надіятися», - говорить жінка.
Відданість своїй землі, надія на мир і відродження - ці почуття пронизують кожну розмову з сільськими мешканцями. Передаю частину газет місцевим, які розвозитимуть хліб, щоб люди могли отримати не тільки насущне, але й новини. Село, незважаючи на всі труднощі, продовжує жити, сподіваючись на краще майбутнє і на те, що земля, навіть у часи війни, їх прогодує.
«Ми в Україні, ми на рідній землі»
Червона Криниця Преображенської громади стала одним з тих маленьких сіл, де війна залишила глибокі рани. Життя тут зовсім не таке, як було до війни: відсутність світла, води, зв'язку — це лише частина того, що переживають місцеві мешканці. Колись тут мешкало біля сімдесяти людей. Відвідали пана Василя, одного з небагатьох, хто залишився в селі. Їх тут зараз дванадцять. Його розповідь — це голос тих, хто не зламався під час страшних подій.
«Юрочка, ти нас спас!», — починає пан Василь розмову, звертаючись до рятувальника, начальника Пологівського підрозділу Юрія Голінька, який вже неодноразово бував на обійсті господаря. Запитуємо пана Василя, як живеться. Його відповідь коротка, але змістовна: «Ми - в Україні, ми - на рідній землі… На нас напали…». Пан Василь згадує часи до війни. Він не може зрозуміти, що сталося і чому так сталося. Це питання без відповіді залишається у його серці, як і у багатьох інших.
Попри важкі умови, пан Василь не скаржиться на своє становище. Згадує допомогу від рятувальників, волонтерів, які привозять воду, хліб, дрова. Життя стало важким, але він вдячний за те, що є підтримка. «Допомагають хлопці: водичку возять, хліб возять, дрова завозили. Без них ми б не вижили».
Найболючіше для місцевих жителів — це відсутність основних комунікацій, особливо електрики. За словами пана Василя, світла в Червоній Криниці немає вже понад рік й вісім місяців. Зруйновані стовпи електропередач, високовольтна лінія пошкоджена, пошкоджена інфраструктура — це вже частина реальності, до якої доводиться адаптуватися.
Пан Василь, який до війни передплачував газету «Трудова слава», говорить, що буде радий кожному новому номеру. – «До нас же ніякі газети не доходять. Але тепер ви привезли! Дякуємо! — говорить він, приймаючи газету. – Зараз люди прийдуть за хлібом, то пороздаю всім. Люди раді будуть читати!»
Червона Криниця — це ще й про землю, яку місцеві обробляли поколіннями. Пай пана Василя в оренді у сільгосппідприємця. - «Мої землі завжди оброблялись. Пай у хорошого господаря Коростельова з Гуляйполя. Він до нас добре ставиться, підтримує і платить за землю по справедливості.»
Через війну за медичною допомогою чи за ліками треба їхати у Комишуваху чи в Запоріжжя, бо сюди медики не доїжджають. Прихопило серце, довелося лежати в лікарні, але тепер все налагодилось. Попри всі труднощі, пан Василь залишається оптимістом, вірить у майбутнє України.
«Ми всі українці. Моя родина — це українці. Мій дідусь воював разом з махновцями, це історія, яку я пам'ятаю і пишаюсь нею», - говорить пан Василь.- Це моя рідна земля. Вона переживе все. Тай народ наш дуже добрий, він себе в цих обставинах показав дуже добре. Спільно, разом — ми вистоїмо. Дякую вам, що приїхали, що привезли воду, яку тут взагалі ніде взяти, бо й колодязів вже немає, за хліб, чай і за газету. Ви робите велике добро», - завершує розмову пан Василь.
Реалії життя в Оріхові
Місто знаходиться на межі зони бойових дій, переживає надзвичайно важкі часи. Але і в цих умовах багато людей все ще залишаються в місті та селах громади, намагаючись вижити та підтримувати місцеву інфраструктуру. Життя тут стало суворим випробуванням, але, незважаючи на постійну небезпеку, люди чекають на краще майбутнє. Як це — жити у місті, яке перебуває під постійними обстрілами, а ще й без елементарних умов для нормального існування?
«Ми продовжуємо доставляти газету «Трудова слава», — розповідає староста Копанів Віктор Іванович. — Передаємо до найвіддаленіших куточків міста, а також у Новоандріївку, Новопавлівку. Там люди чекають нашу газету». Хоча у міських пунктах незламності є генератори, є старлінки. Але ж до цих пунктів ще треба добратися. Тож місцева преса стає не просто джерелом новин, а й справжнім вікном у світ для людей, які залишились без доступу до інтернету і телебачення.
«Ситуація суттєво погіршилась, — розповідає начальник Оріхівської міської військової адміністрації Микола Дмитрович. — Обстріли не припиняються. Волонтерські машини з гуманітаркою атакують дронами. Люди живуть у постійному страху. Найгірша ситуація — в прифронтових громадах, таких як Новоданилівка та Новоандріївка, де обстріли не припиняються цілодобово. І все ж люди намагаються жити своїм життям. Микола Дмитрович ділиться статистикою: «Зараз у Оріхові проживають 787 людей, загалом по громаді — 1132 людини. Від початку війни дітей на території немає, всі вони були евакуйовані. Але багато мешканців не виїжджають, чекають на кінець війни, на нашу перемогу».
Місцеві жителі розповідають, що їм доводиться перебиватися, як можуть. Часто без світла та води, за відсутності нормальних умов для життя. - «Ми живемо у підвалі. Нас тут 11 сімей. Тут ночуємо, готуємо їжу на газовому балоні, який нам дала місцева влада, а що робити? Намагаємося вижити. Ми вже звикли до таких умов Воду сюди регулярно завозить місцева влада, є генератор», - каже місцева жителька.
В одному з пунктів незламності людям надають гуманітарну та лікарську допомогу, працює відділення Укрпошти. Важливою частиною підтримки є саме інформація, яку оріхівці отримують через газету. - «Хоч новини дізнаємося, що робиться. Ми ж ніде не ходимо, крім підвалу. Ні інтернета, ні телебачення».
Керівник місцевої військової адміністрації Микола Вініченко в розмові з головою НСЖУ Сергієм Томіленком наголошує на важливості місцевих медіа в умовах відсутності стабільного зв’язку: «Люди чекають на газету. Вони хочуть дізнатися новини про свою громаду, захисників, події в регіоні. Це дуже важливо для них».
Незважаючи на жахливі умови, оріхівці вірять у перемогу та чекають на мир. «Якби ми виїхали, тут нічого б не залишилося», - впевнені мешканці Оріхова. У цей важкий час вони не втрачають надії на краще майбутнє та продовжують боротьбу за своє виживання.
Коротка зустріч з пресофіцерами 65-ї бригади
На завершення поїздки на прифронтову територію Оріхівщини зустрілися з пресофіцером 65-ї окремої механізованої бригади «Великий Луг» Сергієм Скібчиком, який є нашим колегою – редактором «Володимирецького вісника» (Рівненська область) та військовим журналістом пресслужби бригади Андрієм Андрієнком. Обоє вони члени Національної спілки журналістів України.
НСЖУ активно підтримує військових журналістів і пресофіцерів. Зокрема, у 2024 році Спілка започаткувала ініціативу «Пресофіцери — важливі!», спрямовану на визнання та підтримку роботи пресофіцерів, які організовують інформування про дії українських військових та забезпечують супровід цивільних журналістів на фронті.
Сергій Томіленко передав Сергію Скібчику та Андрію Андрієнку павербанк та зовнішній накопичувач інформації для їхньої роботи. Наші колеги в свою чергу організували для нас зустріч з командиром взводу і тимчасово виконуючим обов’язки командира роти Ігорем Гринчуком з позивним «Гріша».
36-річний тернопільчанин на фронті з початку війни. Був рядовим, звичайним бійцем. Під час участі в контрнаступі отримав серйозне поранення. Після цього його повинні були списати. Але він вирішив залишитися. Про історію захисника Запорізького краю – звичайного хлопця з Тернополя розповімо в одному з наступних номерів «Трудової слави».
Повертаючись з цієї поїздки ми з головою НСЖУ Сергієм Томіленком ще і ще раз згадували кожну зустріч, кожне слово людей, які живуть у прифронтових громадах і для яких, за їхніми словами, їх рідна місцева газета «Трудова слава» сьогодні не менш важлива, ніж хліб і вода. Бо це – головне джерело інформації в їхніх умовах, це як символ того, що життя продовжується, як підтримки сили духу і віри в перемогу. І це дорогого вартує для кожного журналіста, який працює над кожним номером прифронтової газети. Відчуття того, що наша робота потрібна, додає сили і впевненості. Журналісти важливі. Місцева преса потрібна!
Нотатки головної редакторки газети «Трудова слава» Світлани Карпенко
Фото Ганни Логвиненко
