Журналіст повернувся з фронту
Ця зустріч в Запорізькому Центрі журналістської солідарності стала однією з яскравих сторінок його роботи. Сюди завітав відомий запорізький журналіст Олександр Верьовкін, який багато років поспіль очолював міську газету «Запорозька Січ», завжди мав активну громадянську позицію. Тож прийшов до військкомату в перші дні повномасштабного вторгнення, і, як офіцер запасу, був призначений заступником командира роти охорони з морально-психологічного забезпечення. Воював на Запорізькому напрямку. І от після майже двох з половиною років перебування на фронті, повернувся до мирного життя, оскільки воїну-журналісту виповнилося 60 років. І саме в нашому ЦЖС відбулася одна з перших його зустрічей з колегами у цивільному житті.
- Запорізький Центр журналістської солідарності став своєрідним місцем тяжіння для багатьох наших колег, я теж не виключення. Бо вперше завітав сюди рік тому, під час короткої відпустки з фронту, і був вражений, наскільки потрібну і масштабну роботу Центр виконує, - зазначив Олександр Верьовкін. – Знаю, що це і всебічна допомога запорізьким медійникам і місцевим ЗМІ, (журналістам-воїнам ви теж допомагали, і я – один з них), і журналістам-переселенцям, починаючи від вирішення побутових проблем, можливості працювати за фахом, професійного та безпекового навчання – до створення робочих місць для тих колег, яких війна позбавила можливості працювати в своїх редакціях. До того ж, тут надають журналістам, які працюють на прифронтових територіях і «на нулі», захисне спорядження, аптечки, техніку в оренду, - зазначив Олександр на початку зустрічі.
Він також акцентував увагу ще на одній важливій місії Центру журналістської солідарності – він дає впевненість, що ти – не один, що журналісти важливі, що солідарність колег – то велика сила. Саме тому Олександр охоче завітав до нас знову, щоб зустрітися з колегами, поспілкуватися і в чомусь навіть визначити для себе свій подальший шлях.
Під час зустрічі Олександр Верьовкін розповів про особливості своєї служби.
- В моєму підрозділі було найбільше бійців з нашої області, але були й з інших регіонів, навіть із Закарпаття. Найголовніше моє завдання було дбати про те, щоб бійці мали все необхідне для нормальної служби, щоб не виникало конфліктних ситуацій. Доводилося бути і командиром. І наставником, і психологом водночас. Бо ж від настрою бійця на передовій дуже багато залежить. Працювати з хлопцями й індивідуально, якщо виникала така потреба. Бо ж у війську завдання командирів покладаються на всіх без винятку і виконувати їх потрібно обов'язково. І я дуже радію з того, що серйозних порушень в роті не було, обстановка була бойовою і стабільною.
Більшість бійців мають родини, підтримують з ним постійний зв'язок, що позитивно впливає на морально-психологічний стан людей під час бойової обстановки. В небезпечних ситуаціях бійці моєї роти вели себе достойно, без паніки.
Розповідаючи про фронтове життя, Олександр Верьовкін згадав і суто цивільні приємні події. Зокрема, за час його служби в роті одружилися четверо бійців. І найголовніше - в його підрозділі ніхто не загинув.
Окрема тема розмови була суто професійною. Як журналіст, Олександр не просто спостерігав за подіями, щось закарбував у пам’яті навіть без записів – надто яскравими були події, чимало зробив нотаток про все, що відбувалося, про своїх бойових побратимів, характери яких в екстремальних умовах розкривалися новими гранями… Одним словом, журналіст завжди ним залишається, він просто не може не збирати матеріали.
- Матеріалу дійсно багато. А от написати поки що мало що вдалося,- зазначає Олександр. - По-перше, за браком часу, а по-друге, ще й тому. що надто важливі і епохальні події відбуваються, масштабність матеріалу потребує осмислення і аналізу. Так що попереду, в будь-якому разі – велика творча робота, - поділився він планами з колегами.
- Це була дуже цікава і професійно корисна розмова, - зазначила по завершенню зустрічі журналістка газети «МИГ» Інесса Атаманчук. – Бо, по-перше, поради і роздуми колеги з військовим досвідом – як не наражатися на небезпеку, як поводити себе, як розмовляти з воїнами, щоб зібрати потрібний матеріал, стануть у пригоді тим, хто виїжджає на прифронтові території. Адже саме зараз так чи інакше формуються певні засади і критерії воєнної журналістики, яких Україна досі не мала.
По-друге, вкрай корисний досвід роботи самого журналіста-воїна – як він працював з людьми, як збирав матеріал, його власні думки і судження про ті чи інші події. Адже наші хлопці з передової дещо гостріше і відвертіше бачать і оцінюють ті чи інші події у цивільному житті. І це представляє для нас чималий інтерес, дає інформацію для роздумів і творчості.
І, нарешті, вкрай важливими були роздуми про те, як відновлюватися людям, суспільству, Україні після війни. І журналісти в цій роботі теж повинні бути на передовій лінії. Бо як же без нас? Журналісти – потрібні, - і цю думку колеги одностайно підтримали всі учасники зустрічі.
Валентина Бистрова
Фото Дар’ї Зирянової
