В кожному з нас живе людожерчик
З початком жовтня Запорізький Центр журналістської солідарності відновив заходи в рамках програми «Арт-терапія», що була започаткована позаминулого року. Журналісти-переселенці та ветерани-медійники вже відвідали концерти у Запорізькій обласній філармонії з нагоди відкриття концертного та симфонічного сезонів. А цього тижня побували на прем’єрі в обласному українському академічному музично-драматичному театрі імені Магара, де відкрився новий 95-й сезон. Ми подивились сучасну казку-притчу для дорослих «Людожерчик» за однойменною п'єсою канадської драматургині Сюзанн Лебо.
Мати та шестирічний син самотньо живуть у лісі. Мама годує дитину овочами, не тримає речей червоного кольору й робить все, щоб не спровокувати прояви, м'яко кажучи, поганої спадковості сина. Його батько, який давно зник, був людожером. І тому перший похід до школи стає для дитини шоком. Глядач теж не відразу розуміє, що не по роках високий першокласник - наполовину людожер. Майже дві години йшла вистава на один акт. Жахлива історія, коли чоловік героїні п’єси з’їв живцем шістьох своїх маленьких доньок. Про це мати що розповіла єдиному своєму спадкоємцю – сину, який взяв собі ім’я Симон.
Щоб стати людиною, хлопчик береться пройти три випробування - провести певний час із півнем (до речі, на прем’єрі буде живий птах), вовком та маленькою дівчинкою (по черзі), не завдавши їм шкоди. Формально випробування він пройде, але є нюанси.
«Це не казка, а, швидше, притча про боротьбу людини із самим собою, про силу подолання. У кожному з нас живе людина і звір, і між ними йде вічна боротьба», – пише про «Людожерчика» авторка п’еси Сюзанн Лебо.
- І взагалі в цій п'єсі можна знайти масу прихованих і не дуже смислів та психологічних асоціацій, - каже журналістка з Бердянську Вікторія Горбатко. – це казка для дорослих, а будь-яка казка має нас чомусь навчати. В даному випадку тому, що сліпа материнська любов – це дуже небезпечно, бо героїня так безмежно любить свого сина, що може вбити за нього. Зрозуміло, що у кожній матері свої історії виховання дітей. Ось у мене два сини і для кожного з них у мене були специфічні методи. Тема – батьки і діти – вічна, тому і буде своєчасною і для нас, і для прийдешніх поколінь.
Як особисто на мене, вистава дуже цікава і незвична. Мінімум декорацій, які складються переважно зі звичайних дерев’яних ящиків. Вони протягом дійства трансформуються то у стіл, то у піч, у комод або валізи, а нарешті залишаються у центрі сцени звичайною грудою ящиків, які, на мій погляд, символізують нікчемність нашого життя і тяги до накопичування будь-чого – речей, меблів, одягу. Акторська гра хороша, артисти чудово зіграли те, що їм запропонували. Вистава вчить нас тому, що, якщо людина потрапляє в безвихідну ситуацію, вона сама повинна прийняти рішення - залишитися їй тим, ким вона була, чи знайти шлях до відродження свого тіла і душі.
Коли я подивився на годинник, а п’єса вже майже добігла кінця, маже здивувався. Дві години промайнули, маже, як одна мить! Повільно закручений сюжет блискавично закінчувався випробуванням Симона.
Довгі оплески проголомшених глядачів. Майже жодного телефонного рінгтону не порушили казкову тишу, яка панувала весь час у глядацькому залі. Моторошно на душі. Незрозуміло розумом. Вже, опинившись на свіжому повітрі вечірнього міста, сказав своїй подрузі, що я дещо не зрозумів. На що вона запропонувала мені свої думки і своє сприйняття побаченого. Але ж, відповів, я – то буде вже твоє уявлення, будуть твої думки…
Якщо зазирнути у глибинну філософію і уявити, що людина є найвищим, представником тваринного світу, то в кожному з нас так чи інакше живе звір, живе людожер. А ось наскільки проявиться це людожерство у кожному з нас, вже залежить від нас самих. Чи будемо ми вищим продуктом цивілізації - людиною, чи залишимося звіром, людожером?! А це дуже цікаве питання особливо під час війни…
Едуард Бобровицький, фото Юрія Зелинського
