Жити на крилах надій...
Серце Коломиї б'ється у ритмі підвищеної готовності цілодобово. Тут безупинно кипить «тиловий казан», де кожен має свою ділянку роботи, свій фронт. Організовані місцевою владою пункти, центри допомоги з налагодженою логістикою, окремі волонтери – увесь механізм злагоджено працює на єдиний результат: все для фронту, все для перемоги.
В одному з таких осередків, у приміщенні редакції газети «Вільний голос», де кожною друкованою літерою фіксується історія нашого краю, де у затишному кабінеті редактора не раз перехрещувались творчі думки та ідеї, з того самого ранку – 24 лютого – щось змінилося. Непомітно, крадькома заповзла у кабінетну тишу інша реальність і… вибухнула страшними рядками дописів про війну. Редакція газети, сама того не очікуючи, стала одним з консультаційних, консолідуючих пунктів допомоги людям. За журналістським покликанням і за велінням серця. Саме тут мені випало зустрітися з групою вимушених переселенців з Київщини. Саме тут зазирнула в очі жахливій правді про війну. З уст очевидців…
– Бородянку бомбили. Навколо нас, живих людей, стогнала земля, – стримано згадує Тетяна. – У бомбосховищі втрачаєш відчуття часу, зупиняється життя. Затамувавши подих, чекаєш… День у день повторюється одна і та ж картинка загального жаху. Нам пощастило. Ми втекли подалі від того жахіття і тепер ми в Коломиї. Тут нам добре. Не стріляють, не чути вибухів. Нас підтримують, допомагають…
Центр допомоги вимушеним переселенцям у Коломиї гостинно відкрив свої обійми для сотень людей, що шукають тимчасового притулку. Наші гості з вдячністю розповіли про турботливе ставлення до них, висловили готовність брати участь у спільних справах для допомоги фронту і таким, як вони – запорошеним пилом війни і знесиленим від душевних ран.
Тетяна за фахом бухгалтер. Має чималий досвід. Мріє знайти в Коломиї роботу. Її сусіди по «укриттю» в Бородянці – сестра Люба, племінниця Яна, поважний Андрій – мовчазні. Чаюємо, повільно, слово за словом, розмова набирає чітких відтінків, підсилюється емоціями.
– Найважче, мабуть, було людям похилого віку. Їх відчай просто вбивав. Одна наша знайома бабуся не витримала жаху ракетних ударів, вистрибнула з вікна третього поверху. А наші діти – це ще одна окрема історія. Те, що їм випало пережити, – словами не розкажеш. Вогонь, уламки, гуркіт… А ти абсолютно безсилий на щось вплинути, – приєднується до розмови Люба.
До Коломиї Андрій привіз своїх хворих батьків. Спеціаліст з IT технологій, наразі мусить опікуватися старенькими. Сподівається, що знайде застосування своїм знанням згодом. Хто знає, де, і хто знає, коли. Згадує, як колись працював у Парижі, гуляв містом і відчував шалене бажання повернутися додому.
Ще довго свідомість не відпускатиме жахи пережитого. Ще нескоро в їхніх душах настане спокій. Ще не раз вони здригатимуться від спогадів про зухвалі погрози російського солдата, здатного вбити, пограбувати, зґвалтувати... Кажуть, що час лікує. Та де знайти ті ліки, щоб загоїти душевні рани?...
Знаю з власного, досить тривалого терміну невизначеності, ілюзій, сподівань. Починати з чистого аркуша можна на папері, а от для життя потрібен геть інший матеріал – стійкий, міцний, і часом, безкомпромісний.
Ольга Золотарьова, очільниця ГО «Фенікс-Коломия»
