– Іване Миколайовичу, Ви вже майже пів століття в журналістиці, з яких 35 – незмінний головний редактор Надвірнянської газети «Народна Воля». На мою думку, це найкращий приклад відданості професії. Розкажіть, будь-ласка, більше про це.

– Моя журналістика почалася надто рано, ще в третьому класі. Це сталося навесні 1966-го. Тоді в Надвірнянському районі вже почали передплачувати газету «Радянська Верховина» для пенсіонерів. Мої дідусь і бабуся були передплатниками цього видання. Ось я і  надіслав свій перший матеріал до редакції. Але його не надрукували, навіть не відповіли на мій лист.

Через рік, у четвертому класі, я написав матеріал про тематичний вечір, що відбувся в школі. Й знову – не надрукували. Однак від керівника видання Миколи Редька (він згодом працював завідувачем відділу промисловості обласної газети «Прикарпатська правда») я отримав листа. Він надіслав мені на фірмовому бланку текст пам’ятки про те, як правильно писати для газети. Лист починався словами: «Дорогий Іване…». Такий знак уваги для мене став надзвичайно цінним. І тоді я зрозумів, що хочу продовжувати писати.

Наступний матеріал написав у сьомому класі про вечір цікавої хімії. І його надрукували! Це було в грудні 1971-го, коли газета виходила тричі на тиждень. Того дня нам не принесли газету. Я йшов до школи, коли сусід крикнув: «Іване Груджук!». Я запитав, що сталось, а він відповів: «Твій матеріал у газеті!». Я ще не мав газети на руках і не бачив, що в моєму прізвищі вкралася помилка.

Опісля почав писати більше: про шкільне лісництво Ланчинської десятирічки, про табір праці й відпочинку, і навіть один мій матеріал у десятому класі  відзначили на редакційній летучці в обласній молодіжній газеті «Комсомольський прапор». 

Після закінчення школи мій вибір професії був очевидним. Вирішив вступити на навчання у Львівський державний університет імені Івана Франка. Коли  вступав у 1974 році на факультет журналістики, мав дві позитивні творчі характеристики: з районної газети «Радянська Верховина» й обласної – «Комсомольський прапор». Мій творчий доробок об’єднував майже півсотню публікацій. Також я був активним учасником школи юнкора при обласній молодіжній газеті. На щастя – вступив! П’ять років навчався і не шкодую. На кожному курсі мали практику: на першому – на трикотажній  фірмі «Промінь» у Львові, на другому – в рідній газеті у Надвірній, на третьому – в молодіжній газеті Харкова «Ленінська зміна», де я працював на посаді кореспондента і об’їхав протягом двох з половиною місяців 18 районів Харківщини. Це був цінний досвід. На четвертому курсі працював у львівській обласній газеті.

Після університету в 1979 році працював завідувачем відділу районних газет – верховинської «Світанок» і «Радянська Верховина» у Надвірній. Згодом, разом з однодумцями, створили новий редакційний колектив, який я очолив, і заснували демократичний часопис «Вісник Надвірнянщини». 7 червня 1990 року вийшло  у світ перше число нашого друкованого видання. А 1 січня 1991-го назва газети  перейменувана на «Народну Волю». Ми були третіми серед аналогічних  демократичних видань Прикарпаття. Тож у червні нашій газеті виповниться 35 років, і я в ній стільки ж років головним редактором. За цей період вийшло майже 3 850 чисел «Народної Волі». 

– Чи виникало у Вас бажання спробувати себе на телебаченні чи радіо? 

– Ваше запитання, як і моє бажання у молодому віці, видавалося заманливим, романтичного гатунку. Але перст долі все-таки вказав-прив’язав мене і прив’язує своєю притягальною силою до друкованого слова, до місцевої газети, навіть у нинішню сувору воєнну пору.   

Щодо телебачення і радіо, а найпаче матеріалів-інформацій у соцмережах, маю пораду-побажання – не нехтуйте вимогами сучасної української літературної мови, не женіться за дешевими «метеликами»-одноденками жовтої преси.

– 24 лютого 2022 року. День, який розділив життя на «до» і «після». У цьому контексті розкажіть про «Народну Волю». Як повномасштабна війна позначилася на діяльності редакції? 

– Направду, з початком повномасштабного вторгнення окупантів на територію нашої країни, життя розділилося на «до» і «після». Зокрема, це стосується і діяльності нашої редакції. 

Редакційний колектив у 1990-1993 роках налічував 14 – 16 осіб. Тепер працює двоє. Також є позаштатні дописувачі. Серед них – Василь Левицький, Іван Кметюк, Ігор Андруняк, Микола Сіщук. Особливо хочу відзначити нашого дописувача 92-річного Степана Голінея, Соросівського учителя, багаторічного директора Делятинської школи № 1. Дописувачі, здебільшого, готують історичні, краєзнавчі та публіцистичні матеріали, присвячені пам'ятним датам. Щиро вдячний за партнерські стосунки працівникам пресслужб Надвірнянської, Яремчанської, Пасічнянської, Ворохтянської, Поляницької і Делятинської територіальних громад.

Щодо тиражу. В 1990-му, коли вийшов у світ перший номер «Народної Волі», тираж становив 19 тисяч примірників. До повномасштабної війни ми друкували періодично майже вісім тисяч примірників кожного випуску. Газета виходила щотижня. Із 2022-го тираж упав майже наполовину. Періодичність виходу тепер – один раз на два тижні.    

Суттєво зменшилася реклама. Однак ми продовжуємо працювати і маємо договори з кількома територіальними громадами щодо висвітлення їхньої  діяльності.  

Окрім випуску газети, ми також займались і видавничою діяльністю.  Видавали та перевидавали різні книги. Загалом випустили добрих півтора десятка таких видань. Серед них – перевидання двох прозових книг «Великий день» і «Пізнє літо» Василя Левицького. У перевидання увійшла об’ємна фотовиставка про письменника-новеліста Стефаникової проби і три десятки спогадів про нього відомих письменників.

– Іване Миколайовичу,  у підшивці «Народної Волі» я побачила номер, який вийшов 25 лютого 2022 року. Як вдалося в перші дні повномасштабної війни віддрукувати газету? 

– Добре пам’ятаю той злощасний день. Десь між четвертою і п’ятою годинами на світанку син повідомив, що над Івано-Франківськом чутно вибухи – почалась війна. Ми, незважаючи ні на що, зранку пішли на роботу. Черговий номер уже був зверстаний  і готовий до друку. Одразу вирішили першу і другу сторінки замінити актуальною інформацією. Через мережу інтернет почали збирати факти з офіційних джерел про ситуацію в країні, у нашому краї. Також додали рекомендації для жителів, як діяти у випадку сигналу «Тривога». Поталанило, що колеги в друкарні теж працювали і черговий випуск  «Народної Волі» вийшов вчасно – 25 лютого 2022 року. Щоправда, ми мали певні проблеми з доставкою газети до передплатників. 

– А як зараз із доставкою?

– З початку повномасштабної війни Укрпошта збільшила тарифи за доставку преси. Проте наші передплатники отримували газету зі значним запізненням. Із 2024-го наша редакція відмовилася від послуг Укрпошти, через її високі тарифи на передплату і неякісну доставку. Наразі розповсюджуємо газету самотужки. Залучаємо до розповсюдження місцеві громади, освітян, працівників бібліотек, наших багаторічних друзів-розповсюджувачів і шанувальників, а також використовуємо особисті контакти. Таким чином, досягаємо наших передплатників.

«Народна Воля» має ще й свій сайт і ФБ-сторінку. Забезпечуємо розміщення електронного варіанту випуску газети. Маємо близько двадцяти передплатників, які отримують електронну версію. Коли черговий номер «Народної Волі»  виходить із друку, одразу надсилаємо його електронний варіант нашим читачам. Ще майже сотню примірників наші передплатники забирають самі з редакції. 

– Як Ви вважаєте, Іване Миколайовичу, чи потрібна друкована преса у сучасному світі?

– З огляду на мої 35 років роботи головним редактором і майже півсотню років стажу в журналістиці, місцеві газети безумовно потрібні. Це підтверджує зараз і досвід наших як прифронтових районів, так і тилових. Волонтери часто беруть нашу газету і передають її на фронт. Адже ми публікуємо розповіді про воїнів-захисників, волонтерів, про регулярні поїздки на передову з гуманітарною допомогою представників влади і громадських організацій. 

На мою думку, ніша для друкованих видань ще не повністю закрита, не зважаючи на значний розвиток телебачення, радіо і соціальних мереж. Особливо газети важливі для старшого покоління. Я навіть думаю, що для бійців, попри всі труднощі та важкі умови на фронті, мати газету чи книжку в руках – це важливо. Нелегко, звісно, але факт – газета є і вона живе. Якщо газета живе, значить вона потрібна людям.

– Для всієї медійної спільноти ви є гідним прикладом любові й відданості професії журналіста. Що хочите побажати нашим молодим людям, котрі нині здобувають фах журналіста? 

– Передусім, величезна вдячність і повага нашим героїчним ЗСУ, захисникам і захисницям, які своєю ратністю і бойовим досвідом заслуговують і творять надсучасний тип армії – європейської, навіть світової, як мілітарної сили –визвольної, переможної і надійного гаранта безпеки не лише України, але й Європи і світу попри усі ще дипломатичні та міждержавні непорозуміння.

А для молодих людей, які мають бажання заступити на варту в своєрідний інформаційний стрій-фронт, раджу одне: дуже добре і скрупульозно обдумати своє бажання-прагнення. Зараз є в кого з журналістів порадитися, ближче за їхньою допомогою стати до слова друкованого, до слова з мікрофоном і телекамерою, до слова в соцмережах. Потрібно з величезною відповідальністю  тримати інформаційний фронт, який разом із фронтом на передовій і в окопах, має сильне значення і щомиттєву потребу для захисту Вітчизни. Якщо  переважить бажання стати журналістом – без сумнівів ставайте у наші лави. Учіть і гризіть граніт чистоти української мови, історії, передусім, воєнної, оволодівайте сучасними інформаційними технологіями, старайтеся у своєму студентському житті бути на вістрі новинок і досвіду в світі інформації. 

Українська журналістика наших і завтрашніх днів потребує вашої молодечої відваги, таланту, навіть самопожертви голосити в Україні і світові правду про героїзм нашого народу і цінність Української Держави у сучасних умовах. Найголовніше – не боятися. Вірю у силу молодого журналістського поповнення. 

Розмову вела Богдана Засідко