Відома прикарпатська медійниця Ярослава Поп’юк у професії вже близько двох десятків років. Її відданість улюбленій журналістиці вражає. Вона зі своєю сім’єю мешкає в одному з віддалених гірських населених пунктів Верховинщини – селі Голови – і щодня долає понад три десятки кілометрів, щоб дістатися до роботи. Свою професійну діяльність пов’язала з рідною редакцією газети «Верховинські вісті». Мама трьох малолітніх дітей – дев’яти, восьми та чотирьох років – попри різні складнощі та незручності, не уявляє свого життя без журналістики.Івано-Франківський ЦЖС неодноразово писав про роботу місцевих медіа в умовах війни. Цього разу поцікавились, як працюють наші колеги, зокрема, у віддалених гірських населених пунктах Прикарпаття. Вашій увазі – інтерв’ю з журналісткою газети «Верховинські вісті» Ярославою Поп’юк.
– Ярославо, поділіться, будь-ласка, власною історією. Чому Ви пов’язали своє життя саме з журналістикою? З чого все почалося?
– З дитинства завжди любила читати. Любов до книжки прищепив мені світлої пам’яті мій тато. Пам’ятаю своє перше оповідання, яке написала в 14-ть років. Це була історія про кохання. Все записала в зошит і навіть не думала комусь показувати. Та мій тато помітив і відніс у редакцію нашої місцевої газети «Верховинські вісті», де він тоді працював фотокореспондентом. Першою моє оповідання прочитала Калина Ватаманюк, завідувачка відділу, заслужена журналістка України. «У Твоєї дочки є талант писати, його треба розвивати. Їй варто в майбутньому вступати на навчання на журналістику», – сказала Калина Миколаївна моєму татові. Дотепер зберігаю те оповідання. Воно для мене знакове. Деколи навіть перечитую.
Згодом почала ще більше писати. Навчаючись уже в старших класах, могла на прохання однокласників виконати замість них домашнє завдання – написати твір на задану тему. За одну перерву мені вдавалося написати навіть два-три таких. Тож так і почалася моя журналістика, якою живу все своє життя.
– У професійній журналістиці Ви вже двадцять років. До того ж, усі ці роки в рідній Вам газеті «Верховинські вісті». Чи не виникало бажання щось змінити?
– Відтоді, як тато побачив мій талант до написання текстів, він мріяв, щоб я стала журналісткою. Саме завдяки йому я прийшла в рідну газету і донині тут. Ще до закінчення школи почала готувати матеріали у «Верховинські вісті» як дописувачка. Перша опублікована замітка була про рідну школу, а потім чимало інших цікавих матеріалів. Мені подобалося писати, а особливо, коли твої матеріали публікують і читають. Я так захопилася журналістикою, що вже не бачила себе в іншій професії.
2004-го, закінчивши школу, стала працювати в нашій газеті вже позаштатним кореспондентом. Паралельно вступила на заочну форму навчання за спеціальністю «журналістика» у Львівський держуніверситет.
Спершу, через відсутність комп’ютерів, доводилося писала тексти на листочку, а потому набирати в електронному вигляді. Світлини до матеріалів робила на плівковий фотоапарат, а вдома тато в своїй фотолабораторії їх проявляв і видруковував. Так народжувалися мої авторські матеріали в нашій газеті. Тепер, коли активно впроваджуються цифрові технології, ми вже маємо в роботі цифрові фотоапарати. Усіх азів фотомистецтва мене тепер вчить колега, заступник головного редактора видання Роман Клим. Він завжди радить як правильно підібрати фото до публікації, аби матеріал був цікавий для читача. Щодо фотографування, то зізнаюся: не любила і не люблю робити світлини. Я журналістка, яка любить писати, але не любить фотографувати.
– Чи не виникало бажання щось змінити?
– Ні. Журналісткою на постійній основі в редакції газети «Верховинські вісті» я з 2007 року. Було інколи й таке, що доводилося горами йти 15 кілометрів до людини, в якої треба взяти інтерв’ю. Бували різні форс-мажорні ситуації, певні труднощі. Попри все, я люблю колектив, в якому відбулося моє становлення професійної журналістки й ту щиру творчу атмосферу, яку відчуваю щодня всі ці роки.
– Ви сказали, що були різні форс-мажорні ситуації. Мабуть, на початку Вашої журналістської діяльності? Адже з роками набувається більше досвіду. Тож що Вам пригадується?
– Пригадався одразу такий випадок, який увійде в мою журналістську історію. У черговий номер нашого видання я готувала матеріал про відкриття в селі Бережниці, що за 15 кілометрів від нашого районного центру Верховини, цеху з виготовлення ковбасних виробів. Коли приїхала робити репортаж, то готової ковбасної продукції ще не було. Відповідно, зробити фото технологічного процесу чи готової продукції не вдалося. Тобто, в текстовому матеріалі пишу, що відкривають ковбасний цех, а ковбаси на фото нема! Повертаюся в редакцію, щоб швидко опрацювати матеріал, бо номер уже здаємо до друку, а головний редактор Дмитро Кіращук підходить і каже: «Ярославо, а де фото ковбаси? Воно має бути обов’язково!». Повертаюся знову в Бережницю. Коли приїхала, то в цеху якраз робили свіжу партію ковбаси. Головне, що встигла вчасно, до здачі номера в друк, бо іншого підготовленого матеріалу, яким би можна було замінити, ми не мали.
– Знаю, що щодня долаєте понад тридцять кілометрів, аби дістатися до роботи. Розкажіть, як починається Ваш день?
– Як починається мій робочий день? Скажу Вам так: дуже цікаво! Прокидаюся на світанку, о 5-ій. П’ю каву. Це обов’язково, адже почуваюся тоді бадьорою. Далі йду поратися до стайні: дою корову, годую телят і свиней. Коли вже вся худоба погодована, то збираюся, снідаю – на це у мене лише 15 хвилин – і біжу вниз три кілометри до центральної дороги. Автобус на Верховину відправляється з центру села о 8-ій, тож треба встигнути. Їду приблизно годину, вже о 9-ій на роботі. Інколи буває, що не встигаю на автобус, або автобус не вийшов на рейс, тоді доводиться ще шість кілометрів іти пішки до сусіднього села Красноїлля. Так щодня і за будь-якої погоди.
– Про що пишете в своїх публікаціях? Як народжуються тексти?
– Інформаційних матеріалів пишу мало. Здебільшого мої публікації – це інтерв’ю з відомими людьми нашого краю, знаними майстрами та митцями, талановитими дітьми, а також цікаві історії про родини, династії тощо. Раніше вела рубрику про успішних жінок Верховинщини. У селі жінці важко реалізувати себе, бо існує стереотип, що сільська жінка має бути, передусім, господинею. Тож своїми публікаціями намагалася показати, як кажуть, інший бік медалі. Також пишу в рубрику «Село моє» про те, як живуть люди у наших гірських віддалених селах, присілках. Більшість героїв моїх матеріалів пишаються тим, що про них пишуть. А для мене, як журналістки, цінними є їх вдячні відгуки. Зауважу, що газету зараз читає переважно старше покоління. Молодь віддає перевагу інтернет-ресурсам.
Як пишу свої тексти? Цікаве запитання! Зазвичай, якщо мене ніхто не турбує, можу писати чотири години, не відриваючись. Але перед тим, як сісти працювати над текстом, я відволікаюся на різну роботу по-господарству: копаю картоплю, варю їсти, перу одяг, годую худобу тощо. Саме під час такої роботи в мене народжуються заголовки, основний текст. Фактично, коли вже сідаю за комп’ютер набирати текст, мій матеріал уже продуманий, структурований і майже готовий.
У мене був такий курйозний випадок. Годувала якось у стайні свиню і поросят. У якийсь момент до мене прийшла муза. Вирішила швиденько піти до хати, аби все записати. Дверцята загорожі забула закрити і свині з поросятами вийшли. Прийшлося заганяти.
З власного досвіду скажу, що розумова праця виснажує людину більше, ніж фізична.
– Усе ж таки, що є джерелом Вашого творчого натхнення? Розкажіть про свої захоплення.
– Захоплень маю багато. Жодне не можу виокремити, адже всі мої улюблені справи, у вільний від роботи час, додають мені сили та натхнення. Люблю господарювати, разом зі своїми рідними доглядати домашніх тварин. У нас ніби своя міні-ферма: дві корови, троє телят, бик, кінь, три свині, дві кози, дев’ять курей, чотири коти і пес.
Також люблю садити квіти та доглядати за ними. У мене навколо хати їх багато.
Захоплююся випічкою. Троє моїх дітей – Євген, Марічка та Василько – дуже полюбляють солодке, тож у вільний час печу для них печиво, тістечка, булочки. Зазвичай, печу за рецептами, але інколи доводиться експериментувати. Адже коли ти живеш високо в горах, за більш як три кілометри від магазину, то використовуєш ті інгредієнти, які є на кухні.
Дуже люблю читати, подумки моделювати одяг. Моя мама швачка, тож коли у мене з’являються якісь ідеї щось зшити чи перешити, вона їх реалізовує.
Моя професія – найкраща, адже журналістика – зміст мого життя! Попри все, я люблю те, що роблю.
Розмову вела Богдана Засідко
