- Моя робота була зосереджена на темі Енергодара – місті, яке донедавна знали лише завдяки атомній електростанції, але тепер воно не зникає зі світових шпальт, через окупацію росіянами. У спілкуванні з людьми моїм головним завданням було розпитати точні обставини березня 2024 року, при цьому не травмувати їх необачними запитаннями і намагатися передбачити, які, навіть не суттєві деталі слід приховати, бо їхня публікація здатна поставити під загрозу чиюсь безпеку.

Журналіст під тиском самоцензури

У процесі написання та редагування інтерв’ю я зіткнулася з кількома серйозними проблемами. Серед них – відсутність чітких рекомендацій щодо роботи з такими темами. Беручись за справу я була переконана, що на четвертий рік повномаштабної війни існують якщо не методички, то розлогий список рекомендацій від журналістів-практиків про те, як правильно проводити інтерв’ю із людьми з окупованих територій, як формулювати запитання і як подавати інформацію, щоб не завдати шкоди.

У результаті більшість рішень доводилося приймати самостійно. Наприклад, свідомо уникати занадто особистих або болісних тем, не уточнювати деталі, які могли б поставити людину в небезпечне становище, не наполягати на розгорнутих відповідях, якщо співрозмовник цього не хотів. З одного боку, це робило матеріал менш деталізованим. Але з іншого дозволяло зберегти довіру до себе, дозволити респонденту вести розмову на його правилах, в його зоні комфортну. А це особливо важливо, враховуючи те, що вони пережили.

Цей досвід показав, що в роботі з такими темами журналіст часто діє інтуїтивно, без чіткої опори на правила. Треба вчитися розпізнавати невербальні знаки. Міміку, жести, іншу мову тіла, яка має сигналізувати – ось тут варто поставити крапку, а ось тут навпаки – я можу спробувати отримати ще трохи деталей.

Дедлайни і домовленості під випробуванням бойових дій

Окрема складність – спілкування з військовими. Навіть якщо ви знайдете відкритих до бесіди людей, які дають попередню згоду на публікацію своїх слів – поточні події вносять свої корективи у цей процес. Наприклад, твої респонденти можуть раптово змінити місце дислокації. Надійшов наказ на переїзд, військові не встигли тобі про це повідомити (бо очевидно, що під час виконання наказів, останнє про що вони мають думати – це інтерв’ю з журналістами). Й після визначеного дня і часу для інтерв’ю вони не виходять на зв'язок. Тут вже переймаєшся не за свій матеріал, а думаєш у першу чергу про їхню безпеку. Та ось ти маєш, нарешті, можливість поспілкуватися і… З’являється нова складність! Через обмежений час для розмови і складні умови служби військові часто відповідали дуже коротко, без деталей. Це створювало ситуацію, коли отриманої інформації було недостатньо для повноцінного матеріалу, і виникала потреба в редакційному доопрацюванні тексту.

Зрештою, іноді військові самі не знають, що саме сказане в розмові може виявитися зайвим. Тому стислі відповіді – це ще й можливість убезпечити себе і своїх побратимів. На виході текст здавався сухим, із загальними фактами, без того подієвого наповнення, що складав об’ємну картину для сприйняття. І перше можливе зауваження до такого матеріалу (як від редактора так і від майбутніх читачів): «Ми не віримо, що це справжнє інтерв’ю з військовими. Такі відповіді легко міг згенерувати GPT-чат».

Брак інформації та відсутність доказів

У звичайних умовах журналіст має доступ до різних джерел: офіційних повідомлень, архівів, фото- і відеоматеріалів, коментарів експертів. У випадку з окупованими територіями ця система часто працює всупереч очікуванням.

Під час спілкування з мешканцями Енергодара я неодноразово чула, що люди свідомо видаляли з телефонів будь-які фотографії, відео, переписки. Це було питання безпеки під час проходження блокпостів. У результаті після виїзду з окупації у багатьох просто не залишилося жодних візуальних доказів того, що вони пережили. Для журналіста це означає, що значна частина історії існує лише у вигляді спогадів, які неможливо підкріпити документально.

Через це виникає інша проблема – складність перевірки інформації. Коли є лише слова людини і немає додаткових підтверджень, журналіст змушений працювати з довірою. З одного боку, це природно для жанру інтерв’ю чи репортажу. Але з іншого – виникає внутрішній сумнів: чи достатньо цього для повноцінного матеріалу? Адже фото та відео завжди підсилюють текст, роблять його більш переконливим і зрозумілим для аудиторії, допомагають пережити емпатичну співучасть з героями матеріалів. Та й, зрештою, це ще й документування подій в новітній історії країни. Такі ілюстрації будуть цінними для майбутніх поколінь дослідників періоду окупації.

Звісно, є можливість взяти для свого тексту ілюстрації з відкритих джерел, дотримавшись при цьому всіх необхідних етичних та юридичних правил. Але в цьому є свої обмеження і складнощі. Наприклад, іноді складно верифікувати і знайти авторів світлин, щоб отримати від них офіційний досвід. По-друге, іноді існують обмеження, пов’язані з авторським правом, які не дозволяють використовувати вже опубліковані матеріали інших журналістів.

Ця ситуація змусила мене по-іншому подивитися на сам процес створення журналістського матеріалу. Якщо зазвичай текст доповнює факти і візуальні елементи, то тут він стає майже єдиним носієм інформації. За логікою журналістською кухні у нагоді можуть стати художньо-публіцистичні прийоми. Щоб посилити образність і емоційну глибину тексту. Але ти не можеш перетворювати чийсь досвід життя в окупації на атракціон метафор і драматичний серіал. Це неповага до героїв інтерв’ю. Цим ти зраджуєш їхню довіру. І створюєш президент, коли майбутні респонденти відмовляться від бесіди, бо не хочуть втрачати свою суб’єктність і ставати персонажами оповідки.

Етичні виклики: як не нашкодити

«Як уникнути повторної травматизації?» – це запитання переслідувало мене на всіх етапах роботи. Від пошуку респондентів, попереднього збору даних від них, укладання запитань – до самої розмови із диктофоном і редагуванням фінальної версії тексту.

Іноді запитання, які здавалися слушними «на папері» я не могла задати людині дивлячись у вічі. Бо респондент може здаватися спокійним і незворушним. Але насправді це його захисна броня, під якою відкрита рана. І ти зараз у цю рану будеш зазирати. 

Це створює певний парадокс: журналіст прагне отримати глибокий і змістовний матеріал, але водночас має свідомо обмежувати себе. У результаті текст може виглядати менш деталізованим, ніж хотілося б, але більш етичним.

Конфлікт між розповіддю і професійними вимогами 

Можливо найскладніший момент у процесі роботи виник вже на етапі редагування. Коли відповідей недостатньо, а матеріал потрібно оформити як цілісний текст, з’являється спокуса «доповнити» його.

У моєму випадку це виглядало як спроба з’єднати фрагменти відповідей, зробити їх більш логічними, іноді узагальнити або переформулювати. І саме тут постало питання: де проходить межа між редакційною обробкою і спотворенням змісту?

З одного боку, без редагування текст виглядає уривчастим і слабким. З іншого будь-яке надмірне втручання може змінити сенс сказаного. Це створює внутрішній конфлікт, коли журналіст має одночасно думати про якість матеріалу і про його достовірність.

У якийсь момент я зрозуміла, що важливо не «дописувати» за людину, а працювати з тим, що вона реально сказала, навіть якщо цього недостатньо для ідеального тексту.

Ангеліна Іваненко