Суспільство (472)
Він повернувся звідти, де не ступала нога жодного медійника. Він бачив те, чого не показують на блакитних екранах. Він проводжав десятки своїх названих братів в обійми землі, а сам втратив частину себе.
Коли весна стає до керма, хочеться літати. Він хоче летіти разом з усіма, але замість одного крила – вилиця.
Звичайний будній день…. Як завжди, я рано прокидаюсь, і, як завжди, зі мною прокидаються мої турботи, думки, мрії. Як завжди, мене чекають мої справи та обов’язки. Нічого нового! Школа – тренування – дім. Нудно якось….
Сьома година ранку…. Я йду все тим же натоптаним за одинадцять років маршрутом, де мені все знайомо, де я міг би пройти із заплющеними очима: по мосту через «Запоріжжя-2», що в народі зветься «тещиним язиком», повз Приймальної комісії ЗНТУ, поруч зі сквером біля Лялькового театру і вниз, до рожевої будівлі. Нічого нового! Ті ж самі тріщини в асфальті на мосту, ті ж самі дворняжки, що бігають по парку, ті ж самі тополі біля школи. Нудно якось….
Мы находимся в информационном поле. Каждая новость, будто мина замедленного действия, оступишься, подашься влиянию – она взорвется и поглотит тебя. Независимо от своего желания все находятся в зоне риска. Вот только мы сами выбираем, кем нам быть: потенциальными жертвами или теми, кто способен воспринимать информацию и управлять ею.
Накануне праздника светлой Пасхи я попала на мастер-класс чудесной мастерицы Марины Мякенькой в изостудию «Живые краски». Собралась шумная, жизнерадостная компания женщин и детей. Так сказать, своеобразный женский клуб. Студия уютная, везде по полкам разложены детские поделки, на стенах наклеены рисунки – работы юных дарований.
