Із журналісткою і поетесою з Херсона, засновницею «Поетичної шафи», авторкою книжки «Окупація» Альоною Мовчан ми поспілкувались онлайн. На запитання, як вона й інші колеги витримують таку постійну напругу, коли місто під постійними обстрілами, медійниця відповідає:Й Альона розповіла дві історії зі свого життя в Херсоні.
– Вичитую вночі книгу та чую автоматні черги. Чоловік на зміні. Дитина, 2,5-річний Добромир, не спить – він пізно лягає. Син реагує на гучні звуки, біжить до мене на ручки. Я панікую: «Невже диверсійна група або що? Як бути? Що робити? Чоловік на зміні, автівки нема, що, йти пішки до Миколаєва?». Тоді чую – над будинком пролітає шахед. «А, це всього лишень дрон, синку». Вичитую далі. Малюк засинає. Наші збивають російські шахеди один за одним.
Інша історія така:
– Ми щовечора бавимося на улюбленому майданчику сина. Чоловік знову був на зміні. Я ж із малюком думали: «Їхати на майданчик стриб-стриб, чи йти вітати подружку Наталю з днем народженням, який був ще навесні?». Вирішили йти до Наталі. У той час, коли ми мали під’їхати до майданчика, поряд із ним прилетіло. На жаль, був травмований 25-річний хлопець…
– Та попри все, – зауважує медійниця, – тільки в Херсоні я твердо стою на ногах, відчуваю себе, своє життя та маю натхнення рухатися й працювати. Попри все, життя у Херсоні не таке страшне, яким воно здається тим, хто не в Херсоні, адже тут відчиняються кав’ярні, створюється бізнес, народжуються діти, реєструються родини…
Наостанок Альона Мовчан продекламувала такі рядки зі свого вірша:
Над містом літають дрони.
На місто летять ракети,
Керовані авіабомби –
Місто ніколи не спить.
Щезають усі кордони –
Достоту не знаєш, де ти.
Зриваються тромб за тромбом
Будівлі, яка горить.
І нітиться все побіля
Від тріскоту коридорів,
Від стін, що пропахли горем,
І хиляться до землі.
Мій друже, дивись, як тліє
Моя і твоя історія.
Ми плачемо, з нами – море
Безсило штормить між молінь.
Спілкувалася Вікторія Плахта, координаторка Івано-Франківського Центру журналістської солідарності