Коломийська газета «Вільний голос» започаткувала новий творчий проєкт. «Нескорені» – це про тих, кого війна вигнала з дому, але не зламала. Це про українців, які часто в зовсім чужих містах і непростих обставинах зуміли перетворити свій біль у потужну силу для допомоги ЗСУ і наближення Перемоги.23 лютого 2022 року для родини Шкедових в Енергодарі, як і для мільйонів українських сімей, був останній мирний вечір. Ще встигли посидіти дружньою компанією, а вже о п’ятій ранку зателефонувала донька Оксана з Харкова. Їх обстрілювали. Разом із зятем, 6-річною онучкою Олександрою і друзями вони вирішити виїжджати того ж ранку. Думали, всього лиш на вихідні… Зупинилися в Коломиї. Забігаючи наперед – у місті над Прутом молода сім’я знайшла і дім, і роботу (Оксана Кошевська, володарка «срібла» і «золота» Босфорської протоки, тренує дорослих і дітей у басейні «Графіт»), а Олександра пішла у перший клас.
Тим часом старші Шкедови залишалися в Енергодарі. Влади не було. Поліції теж. Павло хотів записатись у тероборону, але його не взяли за віком. Пішов патрулювати місто. Енергодар і розташовану там Запорізьку атомну електростанцію російські збройні формування окупували 4 березня. Енергодарці не раз виходили з синьо-жовтими прапорами на мирні акції проти російських окупаційних військ. Вороги щодня все нахабніли. Зупиняли автівки: чому у вас вікна затемнені? В росії заборонено їздити з затемненими вікнами! За аргумент, що Енергодар – Україна, можна було дістати прикладом по голові, втратити авто і навіть життя…
– Ми витримали пів року, – каже Павло. – За кілометр від нашої дачі стояли російські гради, які обстрілювали Нікополь, Марганець. Згодом зник мобільний зв’язок. Ворог обстрілював ринок, виїхати ставало все важче. Вночі після прямого потрапляння у наш двір згоріли 20 автомобілів. У сусідній будинок міна влетіла прямо у вікно на п’ятому поверсі. Наші діти – три донечки – хвилювалися за нас, просили виїжджати. Одна з них у Німеччині, друга – у Польщі, третя – у Коломиї. Врешті ми остаточно прийняли рішення про виїзд.
– 23 вересня ми рушили, – згадує пані Надія, прикриваючи замотані сухожилля на руках, зболені від постійного плетіння. – Досі не можу забути приниження, коли рашисти у полі змусили нас викласти абсолютно всі речі для огляду. Щастя, що пропустили. Коли ми побачили на горизонті український блок-пост, синьо-жовті прапори, – відчули неймовірне полегшення… У Запоріжжі нам зателефонувала донька, усі розплакалися… Переночували у волонтерському центрі в Олександрії, наступного дня вже були в Коломиї. Спочатку жили в готелі, потім відпочивали за путівками у Сваляві, відвідали доньок у Німеччині і Польщі. Але вирішили повернутися в Коломию – якось не пасує залишати Україну в такий важкий час.
У «Карітасі» Надія і Павло почули про волонтерський центр «Нескорена нація». Прийшли. Постійна потреба у маскувальних сітках на передовій стала для подружжя змістом життя.
– Якби не волонтерський центр, ми б не знали, куди себе подіти, – каже Павло. – Вирішили з дружиною робити усе, що можемо, для нашої перемоги. Починали із плетіння маскувальних сіток. Коли з’явилася потреба виготовляти саму основу для сітки, я згадав свій давній досвід. Колись вдома плів сітки для риболовлі, тепер ці вміння знадобилися. Перші десять сіток ще рахував, а далі й лік втратив. Плету основу і вдома, і у волонтерському центрі. 62 вузлики – ширина сітки. 20 квадратиків – один метр. Їх потрібно 60. Тут для нас справжня віддушина, сімейний підряд: я плету основу, дружина – заплітає сітку. Ми завжди сповідували державницьку позицію, не зважаючи на те, що Надія народилася в Курську, я – в Красноярську. Наші доньки в Енергодарі навчалися в українських школах, хоча вдома спілкувалися більше російською. Надія уже в Коломиї, наполегливо опановує українську мову на курсах у волонтерському центрі. Встигає власноруч виготовляти подарункові скриньки, уже мабуть усім новим друзям зпрезентувала. Коломиї пощастило, що тут є така невгамовна активістка, керівниця нашого волонтерського центру Галина Беля. Ми захоплюємося її оптимізмом, умінням об’єднати людей для великої мети. Хай би хтось спробував організувати такий потужний волонтерський центр, який уже рік і вісім місяців успішно діє і активно допомагає захисникам на передовій! Ми тішимося, що причетні до такої великої справи. Найбільше додають мотивації вдячні слова від захисників, які приїжджають з фронту.
Павло Шкедов працював на Запорізькій АЕС, був начальником служби ремонту турбінного відділення, мав 230 осіб у підпорядкуванні. За рік до війни пішов на пенсію. Нині спілкується з колегами, родиною, які залишилися в Енергодарі, його серце болить за те, у що перетворили окупанти зразкову колись станцію, їхнє гарне місто. Не може уявити собі, як тепер виглядає рідний край без Каховського водосховища, без озер, улюблених рибних місць. Не розуміє, як можуть заселятися росіяни в їхні квартири. Руський мір називає суцільним жахом. Вони з дружиною і доньками, які активно допомагають ЗСУ, переконані: сьогодні живемо в такий час, коли кожен на своєму місці має робити усе, що можливо, для наближення перемоги. Слухаю їх, дивлюся в їхні захоплені волонтерством очі, і думаю: ми й самі недооцінювали себе. Ми навіть не уявляли, що таке наш дух, єдність і самовідданість. Зовсім скоро наша перемога стане початком народження нової, потужної, неймовірної України.
Валентина Близнюк
Проєкт газети «Вільний голос». Івано-Франківська область
