ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ НСЖУ

Перед зимовими святами у Вільнюсі, на щотижневому мітингу біля пам’ятника Гедемінасу, знову побачила Марію Кутнякову. На початку літа ми вже чули спогади дівчини про трагедію її рідного Маріуполя. Відтоді вона півроку мандрувала Європою. Виступала перед різними аудиторіями. Брала участь у благодійних акціях (приміром, збирала гроші на бензопили, щоби бійці ЗСУ могли робити настили в окопах, де у дощ мало не по коліна води). Усім, кому тільки могла, розповідала про війну в Україні. «За кордоном наша зброя - правдива інформація», - вважає дівчина з Маріуполя.

За її словами, ніде в Європі вона не почувалася так добре, як у Литві. Насамперед - через ставлення Литовської держави та більшості громадян. Іноді це проявляється у серйозних політичних рішеннях або у збиранні коштів на озброєння для ЗСУ. А іноді...

Певне, у Вільнюсі більше української символіки, ніж навіть в українських містах. Причому, не лише на державних установах. Заходжу, приміром, у кав’ярню «Strange love» поруч із Академією мистецтв – на стіні картина: жовтий кінь на блакитному тлі, листя дуба, жолуді й напис «Слава Україні!» А на кавовому апараті жовто-блакитна наклейка...

Коли я чекала ліфта в поліклініці Антакалніс, до мене звернулася із якимсь запитанням літня жінка. Та я вже добре завчила фразу «Аш ня калбу лєтувішкяй» - «Я не розмовляю литовською». «Звідки ви?» - це вона промовила російською, хоч і з помітним акцентом. Почувши відповідь, несподівано проголосила: «Слава Україні!» - «Героям слава!» - «А де ви живете у Вільнюсі?» - «Дварчоніс». – «Так я теж там. От би нам зустрітися й поговорити!» Але тут ліфт піднявся на четвертий поверх, двері відчинилися, жінка вийшла, я поїхала вище...

Недавно у мене завис ноутбук. Перевантаження й відключення не допомогали. Довелося везти «електронного друга» в майстерню компанії «Magit». Її співробітник Робертас Стаускас пів години налагоджував ноут. «Скільки з мене?» - «Взагалі-то послуга платна, але нехай це буде наша допомога Україні».

Каледайтес із побажаннями

Дрібнички? Та вони піднімають дух. На Святвечір 24 грудня сестри Даля і Юрга Мачіоніте запросили мене в гості: «У такий день ніхто не повинен залишатися на самоті». Гадаю, не останню роль зіграло саме те, що я з України. Бо для них мій візит, відверто кажучи, був недоречним: за два-три тижні до того їхня мама перенесла інсульт і лежала в ліжку майже нерухома.

24 грудня ми вечеряли біля хворої жінки. Вона теж, як могла, брала участь у різдвяних обрядах. Схожих на українські – але усе-таки відмінних.

Отже, дванадцять пісних страв на столі. Окрема тарілка - для померлих. Із церкви принесли облатки: тоненькі листки випеченого пісного тіста з тісненими зображеннями різдвяної тематики. У Литві облатки мають дві назви. На польський манер – «плоткяле». Та коли країна здобула незалежність, це слово замінили новим: «каледайтес» від литовського Kaledos (Різдво). Старший у родині найпершим дає присутнім відломити та з’їсти по шматочку свого каледайте, при цьому висловлюючи їм побажання. Далі по черзі розламуються облатки кожного учасника обряду. І кожен має побажати решті щось хороше.

Прагнення національної самоідентифікації відбилося також у назві ще однієї різдвяної страви – печива кучукей, що має вигляд маленьких кубиків із маком. Раніше його, теж услід за поляками, називали «шлежекей». Але коли країна здобула незалежність, для нього вигадали нову назву – від литовського Кucios (Святвечір).

«За останні десятиліття у нас з’явилося багато нових слів, по-справжньому литовських, - розповідає Даля Мачіоніте. – Одне з них увів у вжиток наш покійний батько. Він був професором хімії. Завдяки йому тепер в науковій, і не тільки, літературі присутнє слово «дізелінес» (дизельне паливо)».

Печиво кучукей належить запивати «маковим молоком» (мак розтирають до появи білої рідини). Але мені набагато більше сподобався кисіль із журавлини – ще одна дуже популярна в Литві різдвяна страва.

Під скатертину на святковому столі, як і в Україні, кладуть трохи сіна (висушеної трави). Але я не знала, що на ній можна... гадати, витягуючи навмання стеблинку і намагаючись вгадати, яким для тебе буде наступний рік. «Крученим» чи прямим. Соковитим чи скупим. Розгалуженим чи однозначним. Принесе щось нове чи верне до вихідної точки. Смішно вірити у ці кустарні тлумачення, але різдвяного вечора гадання перетворюються на веселу розвагу.

«Червоний оселедець»

А тепер - подарунок від Далі та Юрги запоріжцям. Рецепт салату «Червоний оселедець», який дуже популярний в їхній родині і без якого не обходиться жодне сімейне свято.

Інгредієнти: морква, цибуля, родзинки, томатний соус, олія, маринований оселедець.

Очищений від кісток селедець на добу замаринувати в оцті. Родзинки розмочити у воді. Дрібно порізати цибулю. Протерти на крупній тертці кілька морквин. Підсмажити на олії моркву і цибулю. Потім додати до них на сковородку жменю родзинок і 5-6 столових ложок томатного соусу. Перемішати і ще трохи підсмажити. Як правило, сестри Мачіоніте підсмажують не одну, а кілька порцій такої суміші – тобто кілька «сковородок», пересипаючи готове до великої каструлі. Дають остигнути і додають оселедець, порізаний невеличкими квадратиками. Салат готовий. Зазвичай його готують багато, бо цілий тиждень він може зберігатися в холодильнику - і не зіпсується. Наприклад, від 24 грудня – до Нового року.

До речі, тепер я запросила литовських друзів на православне Різдво. І вже готую для них кутю з медом і родзинками.

Ялинка за Чюрльонісом

Два дні тому я їздила до Каунаса, щоб поглянути... на новорічну ялинку. Ще б пак! Адже вона створювалася за мотивами творів Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса. Зокрема, за його картиною «Зоряна соната». В ЄС саме Каунас торік назвали офіційною «культурною столицею Європи». І саме в Каунасі працює дизайнерка Іоланта Шмідтене, котра, немов казкова чарівниця, прикрашала головну ялинку міста вже 14 разів. Щоразу – по-різному, але так, що подивитися на святкове дерево приїжджають з інших міст і навіть країн.

До Ратушної площі веде досить-таки довга вулиця Вільняу, на якій перед Різдвом виріс цілий ліс ялинок. Їх не зрубали, ні! Вони ростуть у вазонах. Ялинки розмістили купами по три-чотири деревця й убрали гірляндами із крихітних лампочок. Вогники виблискують весь день. А коли темніє, вулиця перетворюється на справжній «золотий шлях».

Вхід на Ратушну площу прикрасили аркою за мотивами «Казки королів» Чюрльоніса. На майдані звучить приємний легкий джаз. Усе інтелігентно і зі смаком. Радують око навіть «купола» різдвяного базарчику, де продають глінтвейн, імбірні пряники і каву.   Ялинка – витончена й ажурна – обійшлася цього року в 160 тисяч євро. Дорого? Але це десь на третину дешевше вільнюської.

У музей Чюрльоніса, який діє у Каунасі, я зайти не встигла. Але все ж освіжила в пам’яті інформацію про нього, зазирнувши в Інтернет. І була до глибини душі вражена! На російськомовній сторінці у Вікіпедії написано: «російський (?!) художник і композитор литовського походження». Яке нахабство!

Усюди наслідила москва

Не дивно, що не тільки українці – литовці теж послідовно намагаються позбутись усіх слідів, що залишили на їхній землі росіяни зі своїми імперськими амбіціями. Не так давно мерія Вільнюса прийняла рішення знести недобудований «дім москви» у центрі міста. З одного боку – правильно. Тим більше, що при його будівництві «старші брати-московити» (як завжди, переконані, що їм усе дозволено) знехтували нормами, попередньо узгодженими з міською владою. Але з іншого боку – шкода. Бо разом із будівлею зникне 27-метровий мурал, створений влітку цього року. Він зображує красуню-українку біля жовто-блакитного прапору. Її прототипом стала наша землячка – волонтерка із Запоріжжя. Хоча, знаючи трепетне ставлення литовців до творів мистецтва, можливо, вони усе-таки щось придумають... 

Як показує досвід, «слід москви» треба знищувати неодмінно. Поки в Україні вагалися і дозволяли собі суперечки з приводу «мовного питання», яке, зрештою, стало потужною зброєю для наших ворогів, литовці надали державній мові всі права й усіляко її розвивають. Навіть, як бачимо, вигадують нові слова.

А вулицям, назви яких за радянських часів були спотворені, вже давно повернули справжні імена. Наприклад, Мінтіз (вулиця Думок – красиво!) колись називалася на честь якогось російського генерала. І, звісно, за радянських часів ні в якому разі не могло бути вулиці Калварію (Голгофа чи то Шлях на Голгофу), що веде до Єрузалес (Єрусалимської). Хоча у мене викликає усмішку сполучення «Калварію тургус» - тобто ринок на Голгофі. 

Заберіть украдене?

«Литовська мова складна, - сказала мені жінка, котра у Каунасі погодилася провести мене до автобусної зупинки. – Наші діти пишуть із помилками. Мій син зізнався, що йому легше вчити англійську, ніж литовську».

Я вже перевершила Елочку-людожерку за кількістю відомих мені литовських слів, але ще дуже далека від того, аби хоч щось розуміти, крім привітань і неодмінного «Ачу!» (спасибі).

Незвичні сполучення звуків, наголоси, не співпадіння у роді – все це важкувато освоїти. Але без якогось мінімуму слів, живучи в чужій країні, звісно, не обійтися. Приміром, молоді люди часто запитують, як буде литовською «Я тебе кохаю». Скажіть своєму обранцю (обраниці): «Аш тавє мілю». Гарно, правда?

І як у кожній мові, у литовській є слова, що для нашого слуху звучать трохи кумедно. Наприклад, «чуожікла» - ковзанка. «Какава» - какао. Або «жмоню» - людина. У супемаркеті, де покупці самі сканують товари, чую з автомата добре поставлений чоловічий голос: «Пасінкіте кража». Заберіть украдене?! Щось не те... Зазирнула до словника. Кражас – красивий. Заберіть красиве?! Знову нісенітниця. Зрештою, консультантка при автоматах пояснила мені, що не «кража», а «гража» - тобто решта, дрібні гроші.  

Зацікавила мене також дискусія, чи треба прибрати в литовських прізвищах закінчення, що вказують на сімейний стан жінки. Мовляв, це персональні дані, які не кожна людина бажає оприлюднювати. Приміром, коли жінка виходить заміж за чоловіка на прізвище Гудавічюс, то вона стає Гудавічене. А от їхня незаміжня дочка буде Гудавічуте. Між іншим, в українській мові існує схожий варіант: Дорошенчиха (дружина Дорошенка) і Дорошенкова (його дочка). Подумалось із усмішкою: що, як відновити традицію предків?

До зустрічі, пані Тетяно!

Перш, ніж поставити в цих нотатках крапку, скажу про маленькі сувеніри: нитяну лялечку із жовто-блакитною стрічкою замість ручок і вив’язане червоне сердечко. Їх я отримала 2 січня біля пам’ятника Гедемінасу під час мітингу на підтримку Украіни. Постійна учасниця щотижневих мітингів пані Тетяна власноруч виготовила сувенірчики і дарувала їх усім присутнім!

Я попросила у жінки телефон: «Давайте поспілкуємося, я про вас напишу». – «Та що про мене писати, нічого особливого! – заперечила рукодільниця. – Ви от про цих україночок напишіть – адже вони щоразу їздять на мітинги аж із Каунаса!».

Справді, у Вільнюсі багато цікавих людей, котрі змушені були виїхати з України через війну. Але, принаймні, у січні обіцяю вам зустріч із пані Тетяною.

Віталіна Московцева-Дорошенко  (Вільнюс – Запоріжжя)