Невже таке можливе в 21-му столітті?

Так склалося, що я опинилась у місті, в яке навіть не планувала потрапити. Тому хочу розповісти про все від самого початку.

Сказати чесно, я до останнього не вірила в те, що війна взагалі можлива у нашому 21 столітті. Ще десь за тиждень до вторгнення мені мама казала, що буде війна. Вони з бабусею дивилися постійно новини по телевізору, майже не відволікаючись. Ми з тіткою лежали і сміялися з того. Я казала: «Та ні, ви що, приколюєтеся? Не буде жодної війни».

Тепер я розумію, що це були одні з найбільш помилкових слів у моєму житті. Пам'ятаю, я це сказала 23 лютого, а вже вранці 24-го мене розбудили зі словами: «Вставай, війна почалася».

Знаєте, мене дотепер трохи дивує така ситуація, тому що до цього я читала у книжках з історії про Першу світову війну, про Другу світову війну і запитувала сама себе, як люди могли тоді жити взагалі, бо подібні речі є дуже страшними і нестерпними. Я би ніколи навіть не подумала, що зовсім скоро, хоча б частину всього жаху війни, зможу відчути на собі. 

Покидаючи моє рідне Запоріжжя, я казала собі: скоро обов'язково повернусь і все буде як раніше; це просто якесь непорозуміння, яке зможуть вирішити дуже швидко. Але добре, що я тоді не знала – помиляюся знову. 

У березні мене вже в місті не було. З мамою і донькою її чоловіка ми їхали до знайомих моєї тітки, які обіцяли допомогу в Буковелі. Тому ми сіли на евакуаційний потяг і почали «мандрувати».

Скажу так: я ніколи не бачила такий страшенний натовп на вокзалі, як бачила того дня, коли виїжджали з рідного міста. Люди штовхалися, били один одного по головах валізами, маленьких дітей давили ті, які хотіли встигнути пробратися саме на той потяг. Після нього мали бути ще евакуаційні потяги, але їх, на жаль, в той день не зустріли. У вагонах могло перебувати понад 70 осіб, вважайте, один в одного на головах сиділи. У купе на одному місці по п’ятеро – шестеро пасажирів. А про ті маленькі коридорчики у вагонах я взагалі мовчу. Мені, як і моїм родичам, дуже «пощастило»: отримали можливість знаходитися саме в тому вузенькому коридорчику. Наша дорога тривала 27 годин. Це була жахлива  дорога. І вже тоді було дуже страшно, не зважаючи на те, що був лише початок війни. 

Коли ми приїхали у Львів, то почали відразу шукати волонтерів, які б могли допомогти з житлом на одну ніч, але всі телефонні лінії були зайняті. Так сталося, що якась жіночка дала нам візитку, на якій були номер телефону волонтерського центру й адреса. Якось ми дійшли до потрібного місця, нас там зустріли дуже добрі й відповідальні люди. Нарешті ми змогли поїсти, а також зарядити телефони. 

Коли ми приїхали на вокзал, нашого потягу не було дуже довго. Ми чекали більш як дві години, поки нарешті наш потяг таки з'явився. Цього разу ми їхали в більш нормальних умовах. 

Деякий час ми жили в Буковелі у знайомих тітки, але потім нам сказали, що ми повинні шукати собі інше місце. Мама згадала, що на її роботі був чоловік, який проживає в Івано-Франківську. Вона зателефонувала йому, хоч не дуже й розраховувала на його допомогу. Однак він сказав, що в селі Побережжя живе його мати, до якої ми можемо приїхати – вона нас прийме як переселенців. Тож  ми й поїхали до неї. 

Дотепер ми перебуваємо тут: я  живу в Івано-Франківську, родичі в тому ж селі, а тітка повернулася назад у Запоріжжя. Я дуже рада, що всі мої родичі тепер у безпеці, проте мій батько перебуває там, де ведуться активні бойові дії. Однак я  вірю, що і в нього все буде добре і незабаром ми усі зможемо зустрітися. 

Вероніка Ільющенкова