Про потребу в двоколісних на передовій розповів веломайстер з Івано-Франківська, колишній тренер із велоспорту Микола Багрій. До нього в майстерню нерідко приходять військовослужбовці полагодити своїх залізних коней та розповідають, що такий транспорт іноді спритніший та корисніший за автівки.

Номер пана Миколи мені дали продавці велодеталей, до яких я мусив звернутися як новоспечений власник раритетного шосейного велосипеда, виробленого в Харкові й купленого у Франківську. «То старий майстер», – почув від своїх співрозмовників.

Братися за ремонт такого рідкісного ровера в інших майстернях відмовилися: бракує деталей та й, напевно, досвіду. Микола Миколайович виявився людиною непересічною: він один із небагатьох, хто знається на спортивних двоколісних, має чималий досвід як ремонту, так і навчання велосипедистів-початківців. Про свої педагогічні та спортивні здобутки пан Микола скромно попрохав не розповідати. Його тимчасова майстерня не з тих, що впадають в око й має доволі екзотичний вигляд. Потрапляючи всередину, рухатися треба вузькими звивистими коридорами за стрілками, намальованими на стінах. Нарешті діставшись кінця цього лабіринту, серед різноманітних велодеталей можна побачити й самого майстра – худорлявого немолодого чоловіка з довгим волоссям: «Звертаюся до людей, чиї родичі в Польщі та інших країнах: хай пересилають сюди ровери для війська!», – каже Микола Миколайович. А те, що пан Микола доведе їх до ладу, жодних сумнівів: відшукає рідкісну велодеталь, виправить раму, переспицює та відцентрує колеса, а ще продекламує власні вірші.

Ось фрагмент поезії про шкоду від навчання для людини, котра може вирости хабарником: 

«...Пройдуть роки, забудеш ти село, 

забудеш ти батьків, бо станеш депутатом-манекеном, 

десь будеш там не головою, а руками, піднявши праву руку.

Так получиш ти машину. А ціниться ще більше ліва: 

за неї ти получиш пів села з землею, озерами 

і з лісом, де бук росте, і шашликами пахне. 

Але пройдуть роки, побачивши в тобі пройдоху, 

і зроблять люди суд і скинуть твої пути…

А все тому, що любиш ти багатство, гроші

 і ненавидиш простих людей, нас, українців, 

то краще ти не йди у школу!»

А це уривок вірша Миколи Багрія про Євромайдан:

«Красиве місто Київ мій, сади, бульвари і фонтани, 

Кому була потрібна куля,

котра вбиває всіх і всюди, там були наші діти,

студенти, школярі, за що ти вбивав дітей великої держави?

За те, що крав, і крав замало. Хотілось більше, та не вийшло.

Хребет зламали ми тобі, прості маленькі діти.

Та не прості, а українці, які державу люблять так, як своє життя, 

як славу»...

Слухаєш пана Миколу й дивуєшся ось таким непересічним франківцям, які мають не лише золоті руки, а й багатий внутрішній світ, породжений життєвим досвідом, небайдужим сприйняттям буремних подій, під час яких ми з вами живемо.