Знайомство з Івано-Франківськом та його мешканцями для журналіста з Харкова Романа Кривка, який з початку війни перебуває в місті, відбувається й через побут. Пошук у місті майстра, котрий займається спицюванням і центруванням велоколіс, завершився не лише якісним ремонтом, а й цікавим спілкуванням. Нижче публікуємо нарис пана Романа про зустріч із непересічним місцевим жителем.Про потребу в двоколісних на передовій розповів веломайстер з Івано-Франківська, колишній тренер із велоспорту Микола Багрій. До нього в майстерню нерідко приходять військовослужбовці полагодити своїх залізних коней та розповідають, що такий транспорт іноді спритніший та корисніший за автівки.
Номер пана Миколи мені дали продавці велодеталей, до яких я мусив звернутися як новоспечений власник раритетного шосейного велосипеда, виробленого в Харкові й купленого у Франківську. «То старий майстер», – почув від своїх співрозмовників.
Братися за ремонт такого рідкісного ровера в інших майстернях відмовилися: бракує деталей та й, напевно, досвіду. Микола Миколайович виявився людиною непересічною: він один із небагатьох, хто знається на спортивних двоколісних, має чималий досвід як ремонту, так і навчання велосипедистів-початківців. Про свої педагогічні та спортивні здобутки пан Микола скромно попрохав не розповідати. Його тимчасова майстерня не з тих, що впадають в око й має доволі екзотичний вигляд. Потрапляючи всередину, рухатися треба вузькими звивистими коридорами за стрілками, намальованими на стінах. Нарешті діставшись кінця цього лабіринту, серед різноманітних велодеталей можна побачити й самого майстра – худорлявого немолодого чоловіка з довгим волоссям: «Звертаюся до людей, чиї родичі в Польщі та інших країнах: хай пересилають сюди ровери для війська!», – каже Микола Миколайович. А те, що пан Микола доведе їх до ладу, жодних сумнівів: відшукає рідкісну велодеталь, виправить раму, переспицює та відцентрує колеса, а ще продекламує власні вірші.
Ось фрагмент поезії про шкоду від навчання для людини, котра може вирости хабарником:
«...Пройдуть роки, забудеш ти село,
забудеш ти батьків, бо станеш депутатом-манекеном,
десь будеш там не головою, а руками, піднявши праву руку.
Так получиш ти машину. А ціниться ще більше ліва:
за неї ти получиш пів села з землею, озерами
і з лісом, де бук росте, і шашликами пахне.
Але пройдуть роки, побачивши в тобі пройдоху,
і зроблять люди суд і скинуть твої пути…
А все тому, що любиш ти багатство, гроші
і ненавидиш простих людей, нас, українців,
то краще ти не йди у школу!»
А це уривок вірша Миколи Багрія про Євромайдан:
«Красиве місто Київ мій, сади, бульвари і фонтани,
Кому була потрібна куля,
котра вбиває всіх і всюди, там були наші діти,
студенти, школярі, за що ти вбивав дітей великої держави?
За те, що крав, і крав замало. Хотілось більше, та не вийшло.
Хребет зламали ми тобі, прості маленькі діти.
Та не прості, а українці, які державу люблять так, як своє життя,
як славу»...
Слухаєш пана Миколу й дивуєшся ось таким непересічним франківцям, які мають не лише золоті руки, а й багатий внутрішній світ, породжений життєвим досвідом, небайдужим сприйняттям буремних подій, під час яких ми з вами живемо.
