Цим нарисом ми починаємо цикл публікацій із серії «Особисто причетні», який є заключним етапом Спецпроекту ЗОО НСЖУ «Журналісти Запоріжжя – Незалежності України». 30 людських доль, 30 розповідей про журналістів, які в різні часи історії Запорізького краю внесли особистий вагомий внесок в становлення та розбудову Незалежності України. Хто вмер за неї, ті пооживають,
І думи їхні маком розцвітуть!
Ці рядки, Микола Киценко, щирий в своїй синівській відданості, написав про рідну Україну (згодом, і ці вірші, і його невтомну працю по увічненню історії козацтва, та розбудові Хортиці як колиски відродження вільного українського духу будуть оцінені ідеологами Кремля як «…деятельность с националистическим уклоном». І заборонять його книгу «Хортиця в героїці і легендах, і знімуть з посади заступника голови обласної ради. Але найболючіше – позбавлять можливості розбудовувати історико-культурний заповідник та музей Запорізького козацтва такими, якими він і його однодумці замислювали – як підґрунтя, міцні духовні підвалини майбутньої Незалежної України. Цей болючий і незаслужений удар Микола Киценко зовні витримав. Але на серці залишилась глибока зарубка. Чи не через неї він так рано пішов з життя?
Однак, повернемося до витоків, пройдемо подумки його шлях довжиною в 60 років (всього в 60!), щоб осягнути все, що встиг він зробити на цій землі для нащадків, для рідної України.
Микола Киценко народився в грудні 1921 р. у с. Нижній Куркулак Токмацького району. Батько був нащадком козацького роду, знав чимало бувальщин та легенд, розповідав синові про самобутню історію України. Навчання в школі, книжки, якими зачитувався, доповнювали ті знання, пробуджували в його душі любов до рідного краю, до своєї землі.
Як пізніше згадував сам Микола, семирічку він закінчив в селі Коханому (щодня долав пішки 5 кілометрів туди і 5 назад). З свідоцтвом про освіту прийшов босоніж до Новомосковського педагогічного технікуму. Вразив директора знанням всього «Кобзаря» напам’ять і став студентом.
Після закінчення технікуму в 1939 році працював сільським учителем у Запорізькій області. Потім його рекомендували до Харківського інституту журналістики. Та не встиг закінчити і перший курс, як був призваний до війська. Довгих сім років служив Микола Киценко в далекій Маньчжурії. З дому звісток не було, там йшла війна. Довелося і йому повоювати –і з німцями, і з японцями.
Додому повернувся у 1946 році. Земляки жили сутужно, голодно, села зруйновані. Почав працювати коректором у токмацькій газеті «Більшовицьким шляхом» потім був призначений редактором газети «За більшовицькі колгоспи», що на Верхній Хортиці. Одночасно завершив розпочату ще до війни журналістську освіту.
У 1954 році в його долі відбулися кардинальні зміни – він став головним редактором Запорізького обласного комітету з питань радіомовлення і телебачення. Це були творчі і по-справжньому цікаві часи для журналістів, які там працювали. У спогадах ветеранів читаємо: «Мудрий, виважений, Киценко вмів слухати і розуміти людей, підказував, виправляв тактовно і наче непомітно. Дивишся, а текст вже зовсім інший – образний, цікавий. Микола Петрович був справжнім українським патріотом, знав історію і не тільки херстоматійну, а й ту історію, ті постаті, про яких офіційна пропаганда воліла не згадувати. Завжди говорив журналістам: «Нам є чим пишатися. Ми – колиска козацтва.»
З 1957 року Микола Петрович Киценко – начальник обласного управління культури, потім – протягом багатьох років – заступник голови Запорізького обласного виконкому. З його ім’ям пов’язані спорудження нових приміщень обласної наукової бібліотеки та обласного архіву, відкриття у Запоріжжі музичного училища, обласного художнього музею, Театру юного глядача.
У 1965 році разом з начальником обласного управління культури С. Кириченком, він ініціював розгляд у ЦК КПУ та уряді республіки питання про оголошення острова Хортиці заповідником і створення на ньому козацького історико-культурного меморіалу. Наслідком стало прийняття Президією ЦК КПУ і Радою Міністрів УРСР постанови «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорізького козацтва». Острів Хортиця оголошувався Державним історико-культурним заповідником.
Микола Петрович цілковито поринув у створення меморіалу на Хортиці. Тодішній секретар ЦК КПУ Павло Шелест, відчуваючи, така відлига у ставленні до національних українських символів з боку московської влади ненадовго, квапив: «Робіть, хлопці, та швидше!» Киценко прискорювався, як міг. Але ж водночас, як журналіст, краєзнавець, розумів, скільки ще треба вивчити, систематизувати, щоб створити достойний меморіал запорізькому козацтву, оживити для нащадків славні сторінки історії України. Він вивчає твори академіка Д. Яворницького, праці інших істориків-козакознавців, досліджує архіви, консультується з краєзнавцями Володимиром Шовкуном і Віктором Фоменком. Результатом цих пошуків стала книга «Хортиця в героїці і легендах» (1967).
Але на початку 70-х, коли після «хрущовської відлиги» розгорнулася державна політична кампанія боротьби з так званим українським буржуазним націоналізмом, Микола Петрович Киценко був звинувачений у націоналізмі і в березні 1973 року звільнений з посади заступника голови облвиконкому. Увесь наклад другого видання книги «Хортиця в героїці і легендах» було вилучено з продажу.
Після цього Микола Петрович очолював різні структури – облсоюздрук, управління по праці,. Але від справи його життя, від Хортиці, від історії козацтва його відлучили. Він міг займатися цими питаннями тільки для себе та обговорювати їх з друзями і однодумцями. Мав прекрасний поетичний доробок, але вірші не публікував, передбачаючи, напевне, наслідки. Як згадує легендарний народний краєзнавець дід Шовкун, під час їх зустрічі на пропозицію обнародувати нарешті свої вірші, Киценко невесело пожартував: «Обнародуй, а тоді суши сухарі!». На другий день після цієї зустрічі Микола Петрович Киценко пішов у Вічність. Йому було тільки 60 років.
Як часто у нас справедливість торжествує вже після смерті тих, хто нею з чиєїсь лихої волі був обійдений! Так сталося і з Киценком. Справжнє визнання і оцінку нащадків він одержав вже після смерті. 16 квітня 1992 року на Всеукраїнській конференції «Козацька спадщина в музейній експозиції», що проводилась на острові Хортиця, академік П.Тронько вручив диплом лауреата премії ім. Д. Яворницького, лауреатський знак № 1 та грошову нагороду вдові Миколи Петровича Киценка. У видавництві було «Січ» перевидано його заборонену свого часу книгу «Хортиця в героїці і легендах» (1991).
Нове життя здобула й ідея М. П. Киценка по розбудові козацького меморіалу на легендарному острові: 6 квітня 1993 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про Національний заповідник “Хортиця”».
А восени 1995 року на приміщенні Хортицького козацького музею урочисто відкрито меморіальну дошка з портретом Киценка, обрисами Хортиці і написом: «Засновник державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця та музею історії запорізького козацтва».
