ЗАПОРІЗЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ НСЖУ

– Не вір нікому, серденько, - його голос на смак може нагадувати каву, яку він поволі смакує, якщо взагалі людські голоси можна сприймати на смак. Це його «серденько» таке пухке і ніжне, як пінка на еспрессо. Взагалі, я ненавиджу, коли мене називають не на ім’я, а йому це вдається якось так по-батьківськи, що я не можу суперечити.

– На мінному полі фіалки не цвітуть, - каже мені він, знову роблячи ковток кави. Він виглядає так, ніби ми говоримо про якісь зовсім буденні речі, щось на кшталт «яка сьогодні гарна погода», «російська валюта стрімголов падає у прірву» чи «Палестинська держава нарешті отримала визнання». 

Звісно, я сама розумію, що війна не робить з людей рожевих пряничків, що небо не фарбується у веселкові кольори, коли вони повертаються додому, що не можуть безтурботно сміятися і радіти життю, коли повертаються лише заради того, щоб подивитися на родину, а наступним потягом знову поїхати до гарячої точки. Яке в біса оновлення? Про що йде мова?

Моє обурення його тішить. Він лагідно називає це «небайдужість». Його погляд знову скаліченою собакою проходить стінами кав’ярні, сканує відвідувачів, а потім повертається до напівпорожнього горнятка. 

– Холод не лякає того, хто з вогнем, - несподівано каже він. А потім закриває очі, провалюючись у безодню зі спогадів. Скільки їх там таких? З церковними свічками замість сердець, що палахкотять і дрижать на морозному грудневому повітрі. Це і є їх вогонь, той вогонь, що боронить від смерті. 

До речі, мій співрозмовник жартівливо каже, що заручився з цією кістлявою панянкою. Вони, скажімо так, уклали шлюбну угоду. І він їй декілька разів на день посилає повітряні поцілунки у вигляді сталевих куль або снарядів з міномета. Так от любов. Йому більшого не треба. 

Він надто давно мав здоровий сон, де немає смороду крові та пороху, де не гатять з ГРАДів кожної секунди. Це життя привчило його спати сидячи з напіврозплющеними очима. Зашкарублими долонями він витирає обличчя, намагаючись зняти с себе маску снодійного. Морфей дуже ніжно обіймає його плечі, а потім пошепки кличе до себе цю пані з косою. 

Інтуїція прокидається перш за нього і посилає імпульс до виснаженого мозку та організму цілком. І тоді мій знайомий розтуляє очі, посміхається своїй коханій і каже «почекай, люба, не сьогодні». І дійсно, того самого дня він та ще кілька товаришів пообіцяли своїм кістлявим супутницям наступну зустріч, яку вони теж, неодмінно, відкладуть на потім. 

Звідкілясь лунає гомін, а потім тиша. Цю тишу розриває вибух якогось снаряду. Ворожого. Наші такими не воюють, а дарма. Мій друг хитає головою та стуляє губи у тонку білу риску. Стискає настільки сильно, що жили на шиї стають помітнішими. І хто посміє сказати, що то від великого щастя? 

Він навчився кричати в собі, навчився вимикати звук у свого виття, інакше б забрався на пагорб та завів би свою сіроманскьку серенаду місяцю. Там він навчиться розмовляти очима, коли буде йти по довгому намету, де розташовані поранені товариши. У його очах не може бути болю, принаймні для тих, хто зазирає у ці два океани з втраченим дном. Його біль та печаль він ховає у сплетіннях генів та хромосомних наборів, у кришталику свого ока. Там, де іншим зась.

У батальйоні його будуть кликати Акулою за різку, гостру та зубасту посмішку. Як він сам потім мені пояснить, ніби нею він причарував коханку-смерть, що та дала йому відпустку на декілька тижнів. 

Так, втратити оптимізм – означає програти. Перш за все – самому собі, а вже потім – ворогам. 

Його очі блищать по кутках, і я розумію, що ця коротка подорож у недалекочасне минуле пройшла для нього новим шрамиком на зашкарублих долонях, на сильних руках, і на промовистих очах. Він знову посміхається, роблячи останній ковток кави. Живильна емульсія розбігається по його венах і жилах, дарує оте вистраждане оновлення. Він нікому не скаже, що прокидається серед ночі в батьківській хаті, запевнюється в наявності армійського браунінгу під подушкою і спокійного сну матері, а потім знову лягає на подушку. Від найменшого шурхоту його тіло здригається, а в голові лунає голос комбату «По позиціях!». 

Якщо не брати до уваги усе вищезазначене, то так, дійсно. Повернувшись звідтіля, де кожної секунди бахкає заряд, ти робишся оновленим. Тільки гаряча точка тепер у тобі. Вона під завісою шкіри та кісток. Вона до скону буде палати у тобі. 

Він чеше потилицю і якось винувато до мене посміхається. Очі стали більш кришталевими. Я таких зроду-віку не бачила. Потім він якось раптово хапається за груди і слідкує за моєю реакцією. У очі закрадається посмішка, що тримається й на його устах, роблячи зморшки біля кутиків губ ледь-ледь глибшими. 

– Там я ховаю свій вогонь, серденько, - таємниче відповідає він на моє застигле десь у повітрі запитання. 

Ксенія Єрмакова